Дедалі менше залишається у Немиринцях довгожителів, — тих, хто народився у далекі післяреволюційні роки минулого століття. Їх нині, як кажуть, можна на пальцях порахувати.
Марія Степанівна Насредінова народилася у селянській родині Баланенків 5 лютого 1920 року. Незважаючи на важкі роки становлення радянської влади на селі, Марійку, коли їй виповнилось сім років, відправили до школи. Дівчинка з радістю поринула у світ знань, які дарувала немиринецькій малечі сільська семирічка, але голодні роки та великі злидні не дали їй навчатися у школі. Закінчивши чотири класи, Марія пішла разом з мамою обробляти колгоспні буряки.
А потім були
страшні роки голодомору… Сім’я Баланенків виживала, як могла: варили гнилу картоплю, листя, польовий квасець. «Як вдалося вижити, — не знаю, мабуть, Бог вберіг», — ще й сьогодні, здригаючись, пригадує Марія Степанівна. Але вижила. З часом, коли здоров’я дещо покращилося, Марія пішла працювати різноробочою спиртового заводу.Здавалося, що вже можна було б жити та думати про створення власної сім’ї, але лихоліття війни затьмарило дівочі мрії. Марію, як і багатьох інших сільських дівчат, насильно вивезли до Німеччини, де з 1942-го по 1945-тий, до самої Перемоги вона працювала на чужій землі.
Разом з Марією трудилися росіяни і білоруси, багато інших дівчат та юнаків різних національностей. Саме на примусових роботах Марія познайомилась з молодим башкирцем Давидом Насредіновим. За покликом серця у 1946 році Давид приїхав до України, щоб залишитися тут назавжди.Молода сім’я працювала у місцевому господарстві: Марія в рільничій бригаді, Давид – трактористом. Як і всі, будувались, народжували дітей, плекали їх. Марія Степанівна зі своїм чоловіком подарували життя чотирьом дітям. Найстарший Микола нині вже пенсіонер, проживає у Києві. Катерина живе і працює в Німеччині, Валентина залишилася в рідному селі. Гірким болем стала для Марії Степанівни та її рідних втрата сина Анатолія, який пішов з життя після важкої хвороби. За сином незабаром не стало і чоловіка, втрату якого Марія Степанівна переживала дуже важко.
Але випробування долі не зламало у Марії Степанівни волі до життя, любов до рідних надавала сил і життєвої енергії. Нині Марія Степанівна всю свою турботу і любов віддає дітям, сімом внукам та п’ятьом правнукам. Озираючись на прожиті роки, вона не раз говорить: «Невже може бути щось страшніше на цьому світі, ніж те, що я пережила у дитинстві та молодості?». Замислившись, втирає непрохану старечу сльозу і продовжує: «А на схилі літ мені дуже добре, часом думаю, що живу я краще, ніж колишні пани: все в хаті — світло, газ, холодна і гаряча вода. Не треба, як колись, білизну вибивати об лід коло ополонки, — увімкнула пральну машинку і роби щось інше. А про тепло – то й мови нема, яке ж то добро в хаті, коли газ горить, зігріває, і ніяких тобі турбот, — за це постійно молюся за нашого земляка Павла Жебрівського, що він нас не забуває, допомагає своїм односельцям».
Працьовита сільська бабуся, Марія Степанівна у свої дев’яносто ще порається по господарству, заглядає до городу, — все її турбує, до всього вона хоче докласти своїх спрацьованих старечих рук. З нетерпінням щовечора чекає повернення додому доньки Валентини, яка працює бухгалтером сільської ради, зятя, — хоче знати про все, що діється у селі. Але найбільше Марія Степанівна чекає вісточки про своїх любих онуків — Катерину і Марину, які зростали у купелі бабусиної любові. Тому вона з нетерпінням чекає вихідних, коли приїдуть внуки і наповнять веселим щебетом та сміхом оселю бабусі. Старенька сумує за всіма рідними, хто далеко і приїздить нечасто, каже: «Якби крила мала, я б до них злітала…»
А в день ювілею, який Марія Степанівна відзначає 5 лютого, вся родина з щирими вітаннями і побажаннями здоров’я, добра та довголіття завітає до господи матусі, тож і мені хочеться долучитися до цих вітань і побажати ювілярці зустріти у здоров’ї і доброму гуморі ще й сотий ювілей.
Ольга ТКАЧУК