Згадуючи минуле, варто звертатися до тих джерел інформації, які дають об’єктивну оцінку. Отримати таку інформацію можна зі свідчень очевидців подій минулого. Гортаючи сторінки спогадів мого батька, я знайшов рядки про його роботу у місцевій газеті.
Олександр Іванович Митюк розпочав свою журналістську діяльність ще із фронтової газети, потім набував майстерності у різних редакціях газет, а у 1958 році був призначений заступником редактора ружинської районки. Ось що він записав згодом:
«Крім завдань, яких любив давати редактор, убиваючи в зародку будь-яку ініціативу, поступово я взяв під власну опіку літературний бік районки, яка виходила на чотирьох сторінках тричі на тиждень, а потім офіційно керував літературним гуртком і випускав літсторінку, намагаючись побудувати її хоч раз на місяць виключно з матеріалів початківців-земляків.
… Найпродуктивнішою роботою виділялися Іван Тихонович Романчук, Іван Михайлович Гладишко, Петро Кіндратович Вовк, хоча вони й не мали журналістської чи взагалі вищої освіти… Згодом із Житомира повідомили, що я повинен приїхати за журналістським квитком. Як виявилося потім, редактору не сподобалося, що мене прийняли в Спілку журналістів СРСР, членом якої ще ніхто з ружинців не був».
Відомо, що із 1963 по 1965 рік Ружинського району не існувало через адміністративну реформу. А з 1965 року редакція районки «Радянське село» відновила роботу під керівництвом Анатолія Івановича Бондаренка, який запропонував моєму батькові посаду відповідального секретаря.
«З усіх журналістів, з якими я мав тісні стосунки, окрім Василя Вацика, Анатолій Іванович вважався найпривабливішою людиною не лише в роботі, а й у житті. Мені дуже подобалося, що він цінував поліграфістів, умів залучати дописувачів, знаходити різнобічно обдарованих осіб. Він із задоволенням прийняв на роботу Івана Романчука, Петра Вовка, Сергія Рейду, рекомендованих мною фотокореспондента Валентина Гродовського, Віру Остапенко, Геннадія Шкляра, які щойно здобули середню освіту. Кращого коректора, ніж Віра Остапенко, важко собі уявити, як і фейлетоніста районки, – на той час Геннадій Шкляр вже видав дві книги художніх творів, він дуже любив українське слово, а Віра Остапенко не лише вилучала касові помилки, а й смислові недоречності, навіть у матеріалах редактора, хоча вони траплялися нечасто».
У січні 1967 року мого батька затвердили редактором районки, бо А.І.Бондаренко переїхав до Києва, де працював трохи на радіо, а потім очолив журнал «Хлібороб України».
«Даючи згоду очолити редакцію районки, я попросив Олександра Лазаровича, аби мене не посилали на доїння корів колгоспу, на посівну, боронування тощо. Щоб редакційних працівників і поліграфістів не залучали до обробітку цукрових буряків, силосування та інших сільгоспробіт. Я не відмовлявся проводити звітно-виборчі збори в колгоспах та парторганізаціях, інших важливих заходах. Так домовились і «Перший» своєї обіцянки не порушував.
…В редакції, як міг, створював творчу обстановку, намагався, щоб газета була такою, як за Бондаренка, або схожою чи навіть кращою. Він запровадив літературну сторінку «Зерниця». Крім неї літературні куточки ми друкували й на інших, не тематичних, сторінках. Ці турботи я поклав на свого заступника Івана Ілліча Заїку, який писав непогані вірші, особливо щирим був «Кусень хліба».
Приймали на роботу в редакцію здібних молодих, випробовували, вчили, як могли. Не завжди, правда, потрапляли в «ціль» одразу, але дечим можна пишатися. Так у нашій районці починав шлях журналіста Петро Арсенович Смоляр, який нині працює редактором обласного радіо. За порадою начальника райвузла зв’язку М.П.Замощика я запросив на посаду літпрацівника Леоніда Самійленка: «Здібний, здається, хлопець, а на стовпах мусить лазити з ранку до вечора», – сказав про нього Микола Павлович. Пройшовши школу журналіста в Ружині, Льоня закінчив університет, працював заступником головного редактора «Голосу України». Прочитавши перші його критичні матеріали з важливих і глибоко аргументованих питань, я подумав: «Друже газетяре, не утримаєшся в такій газеті, бо занадто багатьом потрібен справедливий голос «незалежної України».
На якихось зборах піонервожатих чи комсомольської конференції я слухав виступ старшої піонервожатої Зарудинецької середньої школи Валі Іщук, яка вразила мене логічною і простою, вільною мовою, не закутою в лещата попередньо написаної промови. Після коротенького знайомства запросив дівчину в редакцію і відразу запропонував їй роботу літпрацівника. Валентина Вікторівна Іщук погодилася, і я відразу дав завдання написати в нарисовому плані замальовку про найкраще в школі, щоб обрала тему сама і принесла матеріал, коли зможе.
Валя швидко прижилася в колективі, як кажуть, завоювала авторитет, і, що головне, від номера до номера підвищувала майстерність, краще пізнавала життя, розширювала кругозір, вірніше дивилася на оточення, правильніше оцінювала ту чи іншу ситуацію, робила висновки, узагальнення. Мене завжди дивувала її неабияка працездатність і зосередженість. Ось чому, мабуть, вона в подальшому зуміла очолювати інформаційний відділ у «Вечірньому Києві» та засипати (не побоюсь перебільшення) різними великими і малими матеріалами ще й «Голос України».
Був час, журналісту Борису Васильовичу Остапенку, ще коли правила «княгиня Ольга» (Чорнобривцева), дошкульно перепало від неї за правдиві слова про Олесів «Собор» і відтоді в редакції, де він працював, на нього дивилися, як на «ворога народу». На конференції журналістів я запропонував Борисові роботу в Ружині. Він погодився і написав багато хороших матеріалів, видав збірку віршів.
Ще коли редактором був Анатолій Іванович, до нас завітало подружжя Іван Васильович Кутній і Галина Іванівна Кругляк. Після закінчення університету, нетривалої педагогічної роботи обох взяли літпрацівниками.
… Кожен номер газети ми намагалися робити якомога кращим. До матеріалів літературного характеру або гарної свіжої думки я особисто вирізав заголовки з лінолеуму. Змінили методику нарахування гонорару, завели в редакції дві книги: «Кращих матеріалів» і «Гірших матеріалів», що поліпшило ставлення працівників до виконання завдань, розв’язання ініціативи.
Характерно, що Таран, який безпосередньо відповідав за газету як секретар райкому, в нашу діяльність не втручався прискіпливо, тільки нагадував, «що вона мусить бути більш партійною». Та на це я не дуже зважав».
Практично на цьому обірвалися спогади колишнього редактора районки. Ще з дитячих років я зблизька спостерігав, як народжується газета, як дбайливо ставляться до свого витвору всі працівники редакції і друкарні. Можна б згадати їх усіх. У ті часи районна газета була важливим інструментом в житті населення району. Її роль була не просто важливою. Часто її матеріали були причиною серйозних змін у житті багатьох людей. Достатньо було одного критичного матеріалу про керівника-грубіяна чи вади в його роботі, щоб відповідні керівні органи ставили невдаху на «своє місце» або звільняли із займаної посади. Авторитет багатьох колишніх редакторів, літпрацівників здобутий гарними матеріалами на шпальтах газети. З колективів нашої районки вийшло чимало майстерних журналістів, майстрів слова, які продовжували свій шлях в обласних і республіканських виданнях. Було б правильно, коли б знайшлися люди, які написали б книгу – історію районки у ХХ столітті. Люди, які робили цю газету, варті того.
Віктор Митюк,
вчитель Ружинської гімназії