Нещодавно до нас у редакцію завітала пані Катерина, мешканка малесенького села в одну вуличку. У розмові про життя-буття обмовилась, що її дорослий син наразі не працює. Хоч молодий і дужий, та роботу ані в рідному селі, ані в сусідніх знайти не може. Був на заробітках у Києві, та й там не поталанило. Тож їх сімейний бюджет на трьох дорослих людей складається з двох невеликих пенсій та плати за оренду їх земельного паю.

РОБОЧІ РУКИ ЗАМІНЯЄ ТЕХНІКА

Ця історія схожа на багато інших, коли молоді люди, маючи здоров’я, силу, енергію та бажання працювати, не можуть знайти собі роботу. Здебільшого виїжджають у великі міста у пошуку кращої долі. В селі ж залишаються люди старшого віку, які мають сім’ї, ведуть господарство, яким вже складно щось змінити у своєму житті. Погляньмо лишень на цифри: з усього населення району заледве половина працездатного, і тільки кожен четвертий працює за наймом. З 7150 осіб, зареєстрованих як зайняте населення, 4082 людини трудяться в межах району, ще 2518 заробляють собі на хліб за його межами. Власним бізнесом займаються 1148 підприємців. Через центр зайнятості шукають роботу п’ять сотень наших співгромадян. Напевно, наведені дані не є абсолютними, та все ж картину зайнятості населення відображають досить точно. Проблема безробіття – дуже гостра в нашій місцевості. В аграрному районі людям ніде заробити собі на прожиття.
Справді, сучасна техніка, якою обробляють землю великі аграрні підприємства, що орендують землю у мешканців Ружинщини, потребує мінімум людського втручання у виробничий процес. Багато людей просто втрачають роботу, змушені шукати заробітку далеко від рідної домівки. Зменшується і потреба працівників у інших сферах, не лише в аграрному секторі.
На думку директора районного центру зайнятості В.Л.Бондарчука, варто було б на законодавчому рівні врегулювати стосунки орендаря з громадою, на чиїй землі він господарює. Підприємство мало б забезпечити людей роботою, подбати про розвиток соціальної сфери.
– Якщо ти орендуєш у цих людей землю, підтримай дитсадок, школу, куди ходять їх діти, фельдшерський пункт, – пропонує директор РЦЗ. – Дай людям можливість гідно жити.
Хоча прийняті у минулому році «антикризові зміни» до законодавства значно обмежили право селянина, який обробляє шмат землі, отримувати державну допомогу по безробіттю. Маєш землю, ти вже не безробітний. Інше питання, чи вистачає тобі на задоволення хоча б мінімальних потреб. Тому майже кожен господар тримає худобину, птицю, вирощує овочі й фрукти. І до власного столу натуральний продукт, без ГМО, і продати можна. Шкода лиш те, що ціни на таку екологічно чисту продукцію мізерні у порівнянні з магазинними.
На сьогоднішній день безробіття залишається досить високим. Болючою проблемою нашого краю є й те, що роботи в сільському господарстві носять сезонний характер, як результат – працівники-аграрії залишаються без роботи майже півроку і поповнюють лави безробітних.


НЕ КІЛЬКІСТЬ, А ЯКІСТЬ


Разом з тим, знання, вміння, навички людини можна розцінювати як своєрідний товар, який хочеться продати роботодавцю якнайдорожче. Чи не так? Ось тут спрацьовують закони ринкової економіки, де попит і пропозиція – взаємопов’язані величини. На ринку праці так само є попит на певні професії, як, скажімо, на яблука на ринку, і є пропозиція. Чого хоче роботодавець? Заходимо на будь-який сайт для пошуку роботи і бачимо, що вимоги до працівників аграрного сектора досить високі. Сьогодні вже потрібна не доярка, а оператор машинного доїння, який знає весь процес виробництва молока, уміє користуватися комп’ютером. І це стосується практично всіх сільськогосподарських професій. Тому мусиш сьогодні бути готовим до змін, швидко пристосовуватись до нових умов, а ще швидше вчитися, якщо хочеш заробляти гарні гроші.
Однак без державного регулювання цю проблему не вирішити. Наприклад, в нас в районі наразі є попит на електриків, слюсарів, зварювальників, ковалів, кваліфікованих механізаторів. А на кого вчаться випускники шкіл? На економістів, фінансистів, юристів та інші професії, де є вже надлишок спеціалістів. Такі дипломи в народі почали називати «дипломами безробітних». Навчальні заклади мусять готувати тих працівників, яких сьогодні потребують роботодавці.
Таким чином у сільській місцевості є дефіцит кадрів у час гострого безробіття. Парадокс, але правда. Готувати таких спеціалістів це все одно що покупцю замість потрібного йому хліба продавати квіти в горщиках. Гарно, але не наситишся.
Молодих кваліфікованих спеціалістів потребує кожна сфера. У багатьох установах, організаціях працюють люди пенсійного віку. Скажімо, у районній лікарні. Воно й не дивно, коли третина населення – пенсіонери. Та з іншого боку, хіба хоче медик чи освітянин працювати в селі, де ні високої зарплати, ні житла, ні перспективи кар’єрного росту?

ХТО ХОЧЕ, ШУКАЄ МОЖЛИВОСТІ

Киваючи на державу, яка мала б давно втрутитися у процеси працевлаштування, ми часто-густо забуваємо про індивідуальні бажання кожної людини. Напевно, варто почати з того, а чи є бажання працювати. Чи не прикриваємося ми різними відмовками на кшталт «низька зарплата», «далеко їздити», «нікому за дітьми приглянути» чи «господарство запорати», аби тільки нас не чіпали з тією роботою? Недарма ж кажуть, що той, хто хоче, шукає можливості, а той, хто не хоче, – причини.
Приміром, підприємство «Ян» в Немиринці на фармзавод шукало людей на роботу у зв’язку з розширенням виробництва. Працювати довелося б позмінно, транспорт для підвозу працівників з ближніх сіл надавав роботодавець. Зарплата трохи менше тисячі гривень. Здавалося б, пропозиція непогана. Та з усіх безробітних, яким запропонували вакансії, зацікавилися лише троє. У всіх інших знайшлося багато вагомих причин для відмови.
У розмовах з представниками агрофірм доводиться чути, що люди дуже рідко зголошуються на такі умови праці, як, приміром, вахтовий метод, коли по півроку вдома не буваєш. Навіть незважаючи на досить високі заробітки.
Звісно, кожен для себе обирає сам. Та оглянувшись навколо, бачимо, до чого призводить безробіття. Спочатку людина відчуває себе покинутою, нікому не потрібною. Коли вже зовсім стає гірко на душі, топить своє горе у чарчині. Як наслідок, розбиті сім’ї, розчарування у житті, падіння на саме його дно.

ЕВРИКА ПО-СІЛЬСЬКОМУ

Тому, як би складно не було, опускати руки не варто. Вихід є завжди і з будь-якої ситуації. Хто роботу шукає, той її і знайде.
Тут варто поміркувати, чим можна зайнятися у селі і скласти чіткий план. Звісно, можна як відомий персонаж, закопати кілька монет на полі Чудес і чекати, поки виросте грошове дерево. А якщо відкинути гумор і підійти до справи серйозно, то варіантів насправді можна знайти багато.
Перш за все, на думку спадає фермерство. Узяти клапоть землі, обробити, товар продати і отримати прибуток. Але для цього потрібно мати досить значний стартовий капітал, адже в землю спочатку треба вкласти, а потім вже чекати від неї віддачі. Не кажучи вже про власну техніку, бо на найманій далеко не заїдеш. Працюватимеш у збиток, а продукція і справді стане на вагу золота.
Можна зайнятися підприємництвом. Це не обов’язково має бути торгівля. Чому б не розвивати у наших селах, та й в райцентрі, сферу обслуговування? Дещо, приміром, пошиття одягу, ремонт взуття, перукарні вже є на ринку послуг. Але тільки в Ружині. Напевно, в кожному селі є, скажімо, хороший перукар. Більш за все, такі «домашні салони краси» діють, тільки не зареєстровані. З одного боку, податки платити не потрібно, а з другого – людина працює, але їй не зараховується стаж, не накопичується пенсійне страхування. Тобто ніякого соціального захисту. Те ж стосується і ремонту взуття й одягу, сільськогосподарського реманенту, хорошої лазні тощо. Якщо діє майстерня, то вже люди знатимуть розцінки на послуги, а не розраховуватимуться «50-градусним натурпродуктом».
Нині дуже популярні вироби народних майстрів: вишивка, вироби з дерева, заліза тощо. Вишиванку ручної роботи в місті менш, як за півтисячі гривень придбати важко. Тож, якщо маєш хист до цього, голодним не залишишся.
А ще можна згадати, що ми живемо у дуже мальовничій місцевості і поцікавитися, що таке зелений або сільський туризм. Можливо, у вашому родинному арсеналі знайдеться кілька ідей та рецептів домашньої кухні, які б змусили жителів міст завітати до вас на вихідні, залишити собі приємні спогади про відпочинок на природі, а вам – кілька шелестких купюр у гаманці.
Словом, якщо до бажання працювати додати трохи фантазії, наполегливості, проана-лізувати реальний стан речей і знайти свою нішу у суспільному житті, то заробити собі на хліб з маслом можна будь-де.

Ольга МОЛЯВЧИК