Хотілося б поділитися думками про наш Ружин. Спонукала мене до цього стаття учня 10-го класу Ружинської гімназії Максима Ковальчука «Ми ж так любимо наш Ружин», надрукована у «Ружинській землі» від 27 лютого 2009 року. У ній він порушує питання культурного дозвілля людей, а особливо молоді. І дуже своєчасно, тому що для цього нічого не робиться, і не тільки в Ружині. Після статті читаємо від редакції: «Можливо, керівництво району і селища підтримає ініціативи його мешканців, і як тільки мине фінансова криза, віднайде можливості для того, щоб працював кінотеатр, а ружинці у вихідний день могли відпочити у тіні затишного парку». Зрозуміло, що це не відповідь редакції. Питання дозвілля, виховання, освіти молоді за будь-якої кризи не можна забувати.
Коли криза закінчиться не знаю, знаю одне: до
того часу М.Ковальчук стане дуже вусатим дядьком. Так, Максиме, ми повинні любити Ружин, знати глибоко його історію. Про це неодноразово писалося в газеті, особливо в рік святкування 400-річчя Ружина. Всі ці публікації розрізнені, розкидані і не систематизовані. Випущено книгу «Ружин». Та вона не містить усіх необхідних матеріалів про історію Ружина. Матеріали, на основі яких можна було б написати дійсну історію Ружина, ніде не сконцентровані. Вони не збираються ні в адміністрації, ні і у відділі освіти, ні в редакції районної газети. Дещо є, і немало, у селищній раді завдяки її голові. Можливо, після того, як піде на пенсію, В.І.Жарський все-таки займеться цим питанням. Він як колишній заступник редактора в цьому знає толк.
Але повернімося до створення парку для молоді, кінотеатру, та й до написання історії нашого любимого Ружина. Так, у кожного є свій рідний край. І хай хто що мені буде казати, але людина все життя пам’ятатиме свій край, де народилася, рідний дім, вулицю, дерево, річку. Коли після тривалої розлуки підходиш до знайомих місць, починає нерівно битись серце.
Чому це пишу? Тому що багато разів переживав сам. Так склалося, що багато років керівництво району було завезене, і його пуп закопано в іншому місці. Куди вже тут любити Ружин і дбати про нього, краще про свій добробут. Нинішні вчителі історії не хочуть досліджувати історію нашого міста, і не тільки вчителі, а й так би мовити ентузіасти цієї важливої справи.
Хочу розповісти, якою була освіта в Ружині до 1917 року. Цю історію почув від свого батька – Василя Івановича Чернія, 1902 року народження. У повоєнні часи ми часто сиділи удвох вечором, особливо взимку, палили соломою лежанку. Я просив його розповісти про війну, про те, як він ходив у школу. Школа стояла через одну хату від нас, у дворі, частину якого нині займає Молитовний дім Євангельських Християн-Баптистів.
Про цей навчальний заклад в минулі роки дещо писали, найбільше висвітлено у книзі «Уклін тобі, рідна школо!», виданій Г.Л.Махоріним та В.О.Митюком до 125-річчя Ружинської школи. Автори вказують, що у 1873 році було засноване двокласне міністерське училище. З цією датою можна погодитися. Адже назва училища збереглася. На книзі В.Короліва «Скотолечебник», виданої українською мовою у Петербурзі 1879 року, бачимо штамп бібліотеки, де зазначено: «Ружинскаго двухкласснаго сельскаго училища».
Училище знаходилося в кінці сучасної вулиці Олександра Бурди. Територія займала десятину землі і була огороджена (де розташовано нинішній облрибкомбінат), була ще земля (територія сучасного маслозаводу), яка оброблялася.
Училище було на горбу, понад дорогою стояв великий житловий будинок на дві половини. В одній половині жив директор, в іншій – вчителі. Жили вони і в училищі, займаючи більшу його частину, 6 кімнат було для вчительської і 5-ти класів.
Коло житлового будинку були господарські приміщення. Територія була обсаджена каштанами і липами. До цього часу ще збереглися три липи по вулиці Леніна, у мене на подвір’ї два каштани, а також коло контори СВК «Ружинський». Це пан обсаджував маєток, а заразом обсадили і училище. Мій дід (батьків батько) працював в училищі завгоспом і з дозволу завідуючого посадив два каштани вдома. Скільки років каштанам і липам – точно невідомо. Батько говорив, що як був малим, то каштани вже були. Майже вся територія була в саду, квітниках, був також і невеличкий майданчик для спортивних ігор. Половина житлового будинку в 50-60 роках минулого століття була гуртожитком. Тут узимку проживали мої однокласники з Крилівки, Ярославки, Плоски та інших сіл.
На той час, що я згадую, був директором училища Трач. Не пам’ятаю, як його звали. Ім’я у нього було архаїчне, тепер таким не називають. Це був чорнявий чоловік, вище середнього зросту, міцний, серйозний з виду. Майже цілий рік ходив у чоботях, на халяви напускав холоші штанів. Дружина його була пані, вона ніде не працювала. Все робила хатня робітниця: куховарила, прала, а також позмінно з моїм дідом доїла дві корови. Дід взимку палив у школі, влітку – сіяв, косив на сіно для корів, виконував багато іншої роботи. Особливий догляд був за садом. На той час росли яблуні, сливи, груші, вишні, і не абиякі, а сортові.
Навчалися в училищі діти не тільки з Ружина і навколишніх сіл, а навіть з Погребищенського й Козятинського районів. Діти були заможних селян. У діда постійно жили 2-3 учні на квартирі.
Окремо хочу розказати, як діти приймалися в училище. Їх приймав сам директор. Часто батьки приводили дитину, більшість хлопчиків, і просили: «Пане директоре, візьміть до школи Ванька». Пан директор обов’язково запитував, скільки Ваньку років, уважно вивчав хлопця візуально. Задавши декілька запитань, давав відповідь: якщо хлопець відповідав його критеріям, приймав його до школи; а ні, то говорив, що він ще не доріс, хай іде гуси пасти. Якщо і на другий рік приводили цього ж хлопця, – а директор мав феноменальну пам’ять, – говорив, що він вже переріс. Бувало, що його таки умовляли прийняти хлопця в школу. Він брав, але через рік відсилав по причині неуспішності. Отже, директор училища був неабияким психологом. Водився він з такими ж, як сам – із заможними людьми.
Одним із таких заможних людей був пан Левицький, який проживав на Цегельні. На цю вулицю так говорили всі, і навіть від старших людей цю назву можна у розмові почути і зараз. Нині вона – вулиця Партизанська.
Левицький мав поле (небагато) і хороший сад, який у свій час тягнувся від Партизанської до цвинтаря. Пам’ятаю: «Хлопці, куди підем по яблука? У садок Левицького». Садок був у віданні колгоспу. Директор Трач і Левицький були земляками – обоє десь із Західної України. Пан Левицький був дуже цікавою людиною. В саду все, що він садив, щеплював, – росло, родило, як кажуть, з води.
Ми всі пам’ятаємо, як проходив у Чернівцях фестиваль «Червона рута». У ті дні мені на очі в одному із періодичних видань потрапила невелика стаття з фотознімком гуцула в капелюсі з пером. У статті було написано, що цей чоловік 4 дні під час фестивалю тримав хорошу погоду. В тому краї майже кожен день проходили дощі. Я відразу згадав, як батько розповідав, що його дід Іван одного разу послав до Левицького допомогти йому молотити збіжжя. Снопи були складені у клунях. Погода була хмурна і став накрапувати дощ. Але пан Левицький сказав: «Василю, дощу не буде». Сам вийшов на тік, почав розводити руками, при цьому щось примовляючи, і дійсно, рясний дощ пройшов усюди, а двір Левицького обминув. Отакий був пан Левицький.
В училищі було лише 4 класи основних і один – «приготовішка», тобто підготовчий клас, в якому учнів навчали читати, писати, рахувати (арифметика) і священної історії. Тобто історії царського двору і сім’ї Романових, Росії, вчили також російської мови, церковного співу і церковної історії. Викладачами в школі крім вчителів були також піп і ксьондз. Кожен вчив своє. Отже, двокласне училище було з п’ятирічним навчанням. Навчання тут проводилося в основному російською мовою.
Після підготовчого класу багато учнів покидали науку, тому що надалі були серйозніші дисципліни: математика, креслення, географія, російська мова. Переказували, що ксьондз неслухняних учнів і тих, хто не виконував домашніх завдань, бив по долоні лінійкою. За це винуватці, іноді ризикуючи на другий день бути виключеним з училища, виймали «льоники», щоб поспадали колеса у лінойці, якою він приїздив на уроки.
У мого діда Івана було 6 дітей: 3 сини і 3 дочки. Оскільки дід працював у школі, усі навчалися добре. Дядько мій, Степан Іванович, з 1921 року в училищі викладав географію. Майбутній професор УСХА. Хто закінчував училище, був грамотною людиною.
Я особисто переконався в цьому. Коли у школі я почав вивчати алгебру, яку я не дуже любив, майже всі домашні завдання мені робив батько. І це багато років по тому, як він її вчив! Навіть у Баламутівці (с. Заріччя) жив чоловік, на якого казали Петро Грамотний.
Перелистую книгу «Уклін тобі, рідна школо!», авторам якої хочеться подякувати за її написання. Поринаю спогадами у 1951 рік, коли я пішов у початкову школу. Йшов поважно, адже я тепер учень. Хоча школа від моєї хати була через один двір. На шкільному подвір’ї тричі на день, а то й більше, бував з такими, як сам. Але того дня все було інакше – це ж у перший клас.
Дуже добре пам’ятаю першого директора початкової школи Сергія Єфремовича та його дружину, теж вчительку, Ніну Михайлівну Шуляк. Директор частенько виганяв учнів зі шкільного саду. Вишні не встигали добре зачервонітися, як ми робили «набіги» на них.
В цілому Сергій Єфремович був доброю людиною. Якщо був у настрої, брав мене у човен, ми ловили рибу. Та він мав «шкідливу» звичку, яка відображалась в основному на мені: якщо в моїй стороні брала риба, а в нього – ні, він змотував вудочки і плив у інше місце.
Отаким було навчання до революції. Що пам’ятаю, те й написав з розповідей батька.
П.В.ЧЕРНІЙ, смт Ружин