Отак, лише за одну мить, змінилося життя звичайної дівчини Тетяни із Вільнопілля. ЇЇ розповідь схожа на цікавий захоплюючий фільм, який заінтригувавши «не відпускає» глядачів від екранів телевізорів аж до фінальних титрів.
Таня народилася у звичайній родині вільно-пільських колгоспників Володимира Анатолійовича та Світлани Олександрівни Кулибаб, де окрім дівчини виховувалися ще й менші Сашко та Наталочка. Змалечку привчені до праці, ввічливими та добродушними росли у родині діти. Допомагали батькам, поралися по господарству – роботи вистачало усім.
Коли дівчина зустріла своє перше кохання, їй здавалося, що вона найщасливіша в світі і ніхто не зможе завадити її почуттям. Ще школяркою Таня мріяла про свою сім’ю, про тепло і затишок власної оселі, про підтримку та любов коханого… Вона й не здогадувалася тоді, що отримає цей щедрий подарунок від долі значно пізніше, а до того доведеться пережити розчарування, біль втрати та самотність…
Весна… З-під землі з’явилися перші паростки квітів і лугових трав, на деревах, зливаючись у спокійну мелодію, зашелестіло молоде листя, а на блакитному небосхилі по-новому яскраво засяяло сонце, ніби сповіщаючи усіх про початок нового життя. Саме тоді сонячної весняної днини, напередодні випускних іспитів Тетяна зрозу-міла, що вагітна. Її мрія про власну сім’ю була такою реальною, такою близькою… Однак, той, чию дитину Таня носила тепер під серцем, той, кого дівчина кохала всім своїм єством, знищивши її мрії, залишив дівчину на самоті, з мокрими від гірких сліз щоками, розчаровану, самотню та ва-гітну. Той день, мабуть, був найгіршим в житті, адже все те, про що дівчина мріяла та що будувала із таким трепетом, раптово зникло, залишивши по собі лише гіркий та неприємний присмак. Здавалося, що життя закінчилося… « – Хіба ж то життя на самоті?» – Час від часу повторювала дівчина. Проте отямитися змусило маленьке диво, яке поштовхуючи ніжками в утробі, нагадало про своє існування. Саме ще ненароджена дитина рятувала Таню від депресії, адже щоразу коли в дівчини з’являлися сльози, і міцно, наче лещатами, стискало в грудях, думка про малюка, який незабаром з’явиться на світ, додавала сил та розвіювала самотність.
Сина Романа, який з’явився згодом, Тані допомагали ростити батьки та бабуся, а коли малюк підріс, всі разом вирішили, що дівчині необхідно здобути освіту. Довіривши виховання дитини рідним, молода мама вступає в училище, щоб здобути професію перукаря. Проте кожних вихідних дівчина приїжджала додому, адже вона не хотіла проґавити коли її радість, її синочок вперше назве її мамою, скаже перше слово чи зробить перший в своєму житті крок.
Отак і того дня вона приїхала на вихідні додому, щоб разом із сином та рідними відсвяткувати свій день народження. Коли задзвонив мобільний телефон,не задумуючись відповіла, адже телефонували переважно друзі чи рідні – вітали з іменинами. Почувши незнайомий чоловічий голос спочатку хотіла «кинути» слухавку, проте щось стримувало, наче внутрішній голос переконував цього не робити. Познайомилися… Почали спілкуватися. Хлопця звали Олександр. «Мене заворожив його голос, який здавався таким рідним… Згодом він став для мене справжнім другом з яким я могла поговорити про все. А він уважно вислухавши, допомагав порадою, чи за потреби, просто заспокоював», – згадує Таня.
– Уже через два місяці спілкування по мобільному я дізналася, що Саша – із Немиринець, у нас багато спільного, проте найважливішим, що нас об’єднувало, було те, що він, ростив маленьку сестричку Богданку – ровесницю мого Ромчика, – розповідає дівчина.
Богданка народилася, коли найменший із чотирьох синів Синюків майже закінчував навчання в школі. Вона, наче сонечко, осяяла їхню домівку, стала батьківською надією та відрадою. Горе прийшло неочікувано. Тяжко захворіла, а потім і померла мама, залишивши виховання донечки, чоловікові й синам. Про те, як важко їм тоді жилося, вони не люблять розповідати. Сашко бачив, що сам батько не зможе впоратися, адже потрібно було і на роботу ходити, і по господарству поратися, і Богданочку доглядати. Тому й вирішив, залишитися вдома. На плечі юнака лягли всі домашні турботи та виховання сестрички. Єдиною відрадою було спілкування із Танею, номер, якої набрав випадково у хвилину відчаю.
Лише через пів року після телефонного знайомства Олександр з Тетяною зустрілися. Перед зустріччю Таня, хвилюючись нервово поправляла волосся, а Сашко боявся, що розчарує дівчину, яка вже встигла стати для нього близькою та дорогою. Зустрівшись, вони довго сиділи та розмовляли. Тоді їм здавалося, що час зупинився. Так затишно та комфортно жоден із них не відчував себе уже давно. Саме після цього – справжньго знайомства – обоє зрозуміли, що закохалися. Сашко став приїжати все частіше і частіше, познайомився із батьками дівчини, а згодом уже й сватів заслав. Одружившись, Таня переїжає до чоловіка в Немиринці.
– Батько Сашка – Олександр Петрович одразу полюбив мене й Ромчика, а Богданка, наслідуючи мого сина, навіть мамою почала називати, – розповідає Тетяна.
Зараз сім’я Синюків виховує ще й спільного сина Артема, а незабаром чекають і поповнення в родині. Першокласники Богданка з Романом уже допомагають батькам. Всі разом працюють на городі, та пораються по господарству.
– Сім’я в нас велика, тому й господарство тримаємо чимале – дві корівчини, свиней, телят, коня, птицю. Працюємо всі разом і дітей привчаємо. Чесно кажучи, після того болю, який я пережила, ніколи не думала, що буду настільки щасливою. Моя сім’я для мене весь світ! Вони моя відрада та надія, вони – мій найбільший і найцінніший скарб, – посміхаючись, ділиться з редакцією жінка.
Ось така незвичайна історія кохання відбулася у нашому районі. Неочікувано для обох, своє кохання знайшли тепер уже подружжя – Олександр та Тетяна Синюки.
Можливо, й вам варто пильні-ше вдивлятися у вічі перехожих, адже, насправді, кохання зовсім поруч, та не всі здатні його розгледіти.
Аліна ЗІНЬКОВА