Гірким полином простелилася доля мешканки села Ярославка Марії Талимонівни Панасюк. Роки голодомору, воєнного лихоліття, втрат і поневірянь поєдналися на життєвому шляху жінки, як сплітається колюче віття терну. Доля солдатської вдови – нелегка доля, але головне для людини – гідно знести всі випробування, не розгубити доброти і людяності, не втратити надії на краще майбутнє.
У родині батьків Марії Тали
мовнівни було шестеро дітей, тато і мама важко працювали, щоб прогодувати своїх пташенят. Голодний тридцять другий рік примусив Маріїних батьків податися до Ленінграду, щоб заробити хоч якийсь харч для своїх дітей. Двійко малят взяли з собою, аби людською милістю зібрати трохи сухарів – вдома коло печі, яка вже забула пахощі свіжовипеченого хліба, чекали голодні братики, сестрички…
Юність Марії минула, як один день: «Здається, і не було її в мене…», - з сумом пригадує свої молоді роки бабуся. Працювали багато і важко, ходили на роботу до колгоспу, поралися по господарству – життя в селі ставить людей у жорсткі рамки, вийти за які означає втратити врожай, розгубити повагу односельців.
Взимку 1941 року Марія Талимонівна вийшла заміж за свого односельця Панаса Євдокимовича. Недовгим було їх подружнє життя, замало доля наді-лила молоде подружжя щасливими роками – вже у травні цього ж року чоловіка забрали на роботу до шахт Донбасу. «Дівчата вийдуть на вулицю, співають, аж луна йде, а я сама-одна в хаті, – і заміжня, і самотня… Ляжу в кутку на ліжко, і плачу в подушку», – гірким спомином майнула молодість. Скільки тих сліз по тому ще довелося пролити Марії від пекучої самотності…
До Донбасу Панас Євдокимович не доїхав. У Києві робітників затримали і відправили на фронт. Після нищівного бою Панас Євдокимович потрапив у полон, втік, дійшов до Сквири, де зустрівся з другим втікачем-полоненим – братом Михайлом. Разом чоловіки добилися додому. Скільки щастя, радості наповнило дім молодят! До пізньої ночі вони не зводили один з одного очей, не могли натішитися такою очікуваною зустріччю. Навіть усвідомлення того, що в країні війна, у ці нетривалі щасливі місяці не могло затьмарити їхньої радості. Згодом, коли народилася маленька Катруся, радість молодят подвоїлася, з’явилися нові турботи, але прийшло й нове горе…
У 1943 році, коли радянські війська звільняли Ружинщину, Панас Євдокимович знову пішов на фронт, залишивши вдома молоду дружину з маленькою донечкою. З боями ярославський солдат дійшов до Польщі, де був поранений, а в переможному 1945-му прийшло повідомлення, в якому Марію Талимонівну повідомили, що її чоловік, Панас Євдокимович виявив мужність і хоробрість у бою, був поранений і помер у шпиталі. Жінці здалося, що на голову їй впало небо, що світ потьмарився, – страшна звістка знову кинула її у безодню самотності.
Але маленька доня давала сил жити, була не лише пам’яттю про коханого чоловіка, а й маминою помічницею, її надією. Марія Талимонівна працювала у буряківничій ланці, виконувала різні роботи у місцевому колгоспі. У повоєнному 1947 році, який видався неврожайним і голодним, Марія Талимонівна з сільськими жінками обробляла поля, орали, впрягаючи пару корів у ярмо, ходили до Чорнорудки ціпами молотити хліб. «У чоловікової сестри Федори був маленький син, у мене – донька, тож ми по черзі гляділи дітей і так ходили на роботу», – розповідає про повоєнне життя Марія Талимонівна.
Коли їй запропонували піти листоношею – погодилася, носила людям пошту, спілкувалася з односельцями. Вісімнадцять років віддала Марія Талимонівна праці в галузі зв’язку і кожного разу, коли несла людям листи, сподівалася, що в них – лише добрі новини, бо той лист з фронту болючим спогадом назавжди врізався в пам’ять.
Сьогодні Марія Талимонівна живе удвох з донькою у відбудованому ще після війни будинку. «Дякуючи батькові і братам маємо свій куток, хоча будинок тепер потребує ремонту», – ділиться своїми клопотами бабуся. Через все подвір’я старенької протягнуті капронові мотузки – таким чином Катерина Панасівна орієнтується на власному подвір’ї, – ось уже п’ять років, як донька Марії Талимонівни внаслідок операції втратила зір.
Удвох жінки собі намагаються дати раду, якось пораються по господарству. «Дякувати нашій Анечці, ото добра дитина, – вона все нам допомагає, і по господарству, і продукти купить», – так щиро розповідає Марія Талимонівна про соціалього працівника територіального центру з обслуговування пенсіонерів, одиноких непрацездатних громадян Ганну Звіряк, турботами якої живуть самотні люди Ярославки, які не можуть самотужки подбати про себе. Єдина внука Марії Талимонівни Ірена живе і працює у Києві, маючи вільну хвилинку приїздить до мами та бабусі, але ритм міського життя не дозволяє робити це так часто, як їй того хотілося б.
«Мамине безсоння, мамині тривоги», – ніби в пісні, вишиті сільською майстринею рушники увібрали всі переживання та надії, сподівання Марії Талимонівни. Це її натхнення і розрада у самотні зимові вечори наповнили оселю старенької розмаїтими вишиванками, вкрили стіни рушниками, заквітчали подушки, складені гіркою на ліжку… Про її спрацьовані вправні руки, про гірку долю солдатської вдови розповідають створені нею вишиванки.
Людмила БУДКО