У селі сільський голова – найвища влада, перший порадник і перша інстанція, до якої звертаються зі своїми проблемами люди. Двадцять два роки допомагав, радив, підтримував односельців та розбудовував своє село колишній очільник Малочернявської та
Першотравневої громад Михайло
Михайлович Стороженко.
Для хлопчини з с.Слободи-
ще Бердичівського району село з дитинства було наймальовничішою та найпрекраснішою місциною. Михась любив рибалити, збирати гриби, слухати цікаві історії мами та батьківські настанови, — перші роки дитинства пам’ятаються йому щасливими. А потім була війна… Війна, яка забрала батька, яка понівечила його дитинство, принесла стільки болю рідним.
«Батько мій був учасником радянсько-фінської війни, потім знову пішов на фронт у роки Великої Вітчизняної», — спливають у пам’яті Михайла Михайловича гіркі спомини дитинства. Секретар сільської ради у мирний час, його батько змушений був залишити родину і, як мільйони інших, захищати Вітчизну від нацистської навали. У 1942 році він загинув на Ленінградському фронті. А його рідне село окупували загарбники. Інтелігентна, тендітна сільська вчителька з малими дітьми опинилася на вулиці – у їхній хаті поселили вояків третього Рейху. Мало того, спершу окупанти хотіли її вбити – чоловік був на фронті, вона – комуністка, але все ж зважили, що жінка має багато дітей, і залишили їй життя, тільки побили мало не до смерті.
Змучена, змарніла мати зі своїми п’ятьма пташенятами добилася до хутора за селом, оселилася у корівнику. Напівхолодне, напівголодне життя змусило малого, але найстаршого з дітей, Михайла своїми ще дитячими руками заробляти на хліб для молодших. У дванадцять років Михайлик молотив хліб, в’язав снопи, щоб обшивати хату, у п’ятнадцять — водив коней у сівалках. Коли закінчилася війна, хлопець зміг продовжити навчання у семирічній школі. Дарма, що ходити до школи треба було у сусіднє село, долаючи босоніж щоденно по п’ять кілометрів лише в один бік, — освіта відкривала двері у чарівний світ науки, давала нові, цікаві знання.
Після школи Михайло вступив до гірничопромислового училища, здобував професію прохідника у м.Попасне на Донбасі. Потім пропрацював два роки у шахті, але загибель товариша спонукала юнака залишити небезпечну справу і повернутися в рідне село. Деякий час він працював слюсарем-збірником апаратури у механо-збірній бригаді Бердичівського заводу «Прогрес». Коли вирішив поїхати на цілину, здобув спе-ціальність комбайнера-механіка трудомістких процесів у Бердичівському училищі. Тоді ж зустрів красуню Тамару – вона здавалася йому справжньою царицею – вродлива, метка юнка з довгими, пишними чорними косами та глибокими зеленими очима… Кохання з першого погляду стало для Михайла Михайловича подарунком долі на все життя. Молодята побралися, і згодом Михайло поїхав освоювати цілинні землі Стуковського району на Алтаї.
Повернувшись, працював бригадиром будівельної бригади у малочернявському колгоспі, за-кінчив школу будівельників, а потім заочно – політехнічний інститут у Ворошиловграді (нині м.Луганськ) за фахом технік-будівельник. Ще навчаючись у інституті, пішов працювати виконробом Попільнянської дільниці Житомирського ремонтно-будівельного управління, а дружина влаштувалася на роботу в місцевий ресторан. По закінченні навчання Михайла Михайловича запросив на роботу голова малочернявського колгоспу М.В.Антонюк і родина переїхала у рідне село Тамари Петрівни. Молодий інженер-будівельник зводив тваринницькі приміщення, інші колгоспні будівлі, а його дружина трудилася у буряківничій ланці, потім стала завідуючою сільським магазином. А через два роки роботи на будівництві, у 1972 році, Михайла Михайловича за рекомендацією райкому партії обрали сільським головою. Так він став не просто будівельником, а й будівничим тепер уже рідного йому села — села, в якому зростали його діти, де жили щирі й добрі люди.
За час його головування у селі була побудована школа, яку в той час відвідувало 150 дітей, продовольчий та промисловий магазини, зведено приміщення дитячого садочка, ФАПу. Були телефо-нізовані всі сільські установи, 100 телефонних номерів отримали жителі Малої Чернявки. Стараннями Михайла Михайловича прокладено дорогу з твердим покриттям до Першотравневого, підведено газопровід до Малої Чернявки та газифіковано будинки й адмінприміщення села. «До нас газ підводили з боку Чорнорудки, і виникла затримка з трубами. Я тоді поїхав у область – просити допомоги у Михайла Андрійовича Чигиря, — він ніколи не відмовляв своїм землякам», — пригадує М.М.Стороженко. Тоді все село взялося до роботи, люди копали траншеї під газопровід, власноруч ізолювали труби та засипали їх землею.
Михайло Михайлович завжди підтримував з односельцями добрі взаємини, намагався допомогти, дослухався до думок і прагнень людей. Тому й люди підтримували свого очільника, допомагали виконувати плани заготівлі молока, яєць, м’яса та картоплі для держави. За чуйність і добре ставлення до людей Михайла Михайловича поважають односельці, за відповідальне виконання посадових обов’язків завжди шанувало керівництво району, — чотири рази портрет М.М.Стороженка, як одного з кращих очільників сільських громад, був на районній Дошці пошани. Тамара Петрівна, як вірна супутниця життя, завжди була поруч, підтримувала свого чоловіка. Разом вони подарували життя трьом донькам, дочекалися шістьох внуків та радіють нині гостинам двох правнуків – Владика та Євгенка. Дружне подружжя добре виховало своїх дітей, їх поважають колеги по роботі, цінують друзі та близькі. Старша Алла – вчитель вищої категорії у одній із шкіл м. Сквири, Майя залишилася у рідному селі, працює бухгалтером у місцевому фермерському господарстві, а молодша Галина – операційна медсестра Житомирської районної лікарні.
Михайло Михайлович все життя наполегливо працював для добра людей, тому доля віддячує йому добрими дітьми, люблячими внуками, які є найбільшою радістю й гордістю для подружжя Стороженків, а молодше покоління родини пишається мудрими та працьовитими, шанованими людьми батьками.
Людмила БУДКО