Ліщук Павло Микитович народився 19 листопада 1922 року у Ружині. У школі закінчив п’ять класів. Потім працював у колгоспі їздовим. Коли розпочалася війна був на окупованій території. Після звільнення від німців, коли йому було 19 років, юнака забрали на стройову підготовку, де готували до передової на війну. Павла Микитовича забрали на фронт у третю механізовану танкову бригаду рядовим. Потім був сапером. Згодом доручили хлопцеві працювати на понтонах і переправляти військову техніку через річки. Нелегко тоді було – багато молодих хлопців гинуло…
– Спочатку, потрапивши на фронт, їсти не міг три доби. Лише воду пив. А згодом звик дло цього страхіття. Смертей було багато. Навкруги крик… Молоді хлопці і дівчата гинули. Та найстрашніше на переправі було, коли літаки бомбили з неба. Паніка була величезна… За димом і пилом нічого не було видно. Важко було переправляти техніку та поранених солдатів та харчі на фронт, коли звідусіль обстрілювали, – згадує ветеран.
Коли взяли Берлін, війна ще не закінчилася. Павла Микитовича забирають на третій Білоруський фронт, яким командував Жуков, і відправляють звільняти Прагу. Ветеран був у частині, де знаходились «Катюші» і танки. Зустрів перемогу солдат у Празі, яку майже місяць звільняли від німців.
Найкращим другом фронтовика був грузин Володя Смородин, адже їх поєднував не лише однаковий вік, але й фронт від першого ж дня стройової підготовки.
– Кожного дня з товаришами ми мріяли про закінчення війни, про мирні дні, про повернення додому, а Володя мріяв про свої виноградники. Дізнавшись про Перемогу, ми раділи і плакали одночасно, вітали один одного з тим, що залишилися живі і звільнили від ворога свою Батьківщину. А ще з нетерпінням чекали швидкого повернення до рідного краю, до своєї домівки, батьків, сестер, дружин. Радість Перемоги не можна описати, її потрібно відчути. «Катюши» давали залпи, солдати стріляли в небо, але ми розуміли, що боротися потрібно було, боротися до останнього загарбника, щоб звільнити народ від цієї страшної війни, – розповідає Павло Микитович.
Павло Микитович звільнився з лав Збройних Сил у грудні 1945 року у званні старшини, нагороджений медалями «За взяття Берліну», «За звільнення Праги», «За Перемогу над фашистами». Після війни, в мирний час фронтовика нагородили Орденом Червоної Зірки.
Після війни шість років служив у військоматі, згодом водієм у помнаркомзага (РНК). Потім пішов працювати в колгосп ім.Леніна. Одружився в 1947 році. Нагороджений медаллю «Ветеран праці».
Переживши воєнні роки, Павло Микитович бажає дітям, внукам, правнукам мирного неба над головою, і щоб ніколи вони не відчули цього страху і горя на собі.
Олександр ЛИСЮК