Дорога редакціє!

«Ми, ветерани тих далеких подій, даємо Вам у руки матеріал, як починалась та будувалась тая «космічна епоха». Та прекрасно розуміємо, що у наш важкий час деяким політикам, успіхи 50-х та 60-х років Радянського Союзу не до вподоби, але з історичною правдою прийдеться змиритись. Тому що свідки тих далеких часів ще не померли. Іван Кравчук з  Прибережного, Віктор Качур з   Вільнопілля та Олександр  Маленький з Голубівки».

Дорога редакціє, ми ветерани космосу, розповімо всьому люду тільки правду, як розпочинався той «космос», бо ми його творили самі найперші.

Коли закінчилася Велика Вітчизняна війна, Радянський Союз почав відбудовувати на своїх теренах руїни, заподіяні німецько-фашистськими загарбниками, тим часом, не забуваючи про свою оборону. Та десь приблизно в 1947-49 роках ми уже мали свою ядерну зброю. Дещо пізніше СРСР уже мав свою термоядерну зброю. І, так як С.П.Корольов ще з 30-х років займався випробуванням ракетної техніки, Генштаб СРСР поставив перед Корольовим задачу, щоби він скоріш дав військовим носія для доставки в любу точку планети ядерної зброї. Адже в 50-х роках уже точилася між Сполученими Штатами і СРСР холодна війна, і була гонка озброєнь. Та в 1949 році на чолі з Берією командний склад вибрав місце непридатне для аграрного сектора, тому що то піщана Казахська пустеля з суворим різко-континентальним кліматом та значно рідким населенням, де легше в пустелі маскувати військові об’єкти і, звичайно, державну таємницю.

І вже в 1957 році в жовтні був запущений в Космос перший штучний супутник землі нашої тодішньої держави. І ніякі в той час Байконури не звучали так як наш космодромний адрес звучав «Ташкент-90» та номер військової частини і все. А коли на військовій службі гинув тра-гічно військовий, його віддавали рідним на відстані 200 км. Отак зберігалась від лишнього людського ока перша у світі космічна стартова площадка. У нас у кожного військового був спе-ціальний пропуск, укладений у службову книжку. І кожен військовий не мав права називати те, що він бачив. Наприклад, слово «МІК» ми жартома називали «Ковбасний цех». Або стартова площадка називалась «козирок» від слова козирної карти. А скільки раз падала на наші голови розплавлена маса від неправильних запусків космічних ракет!

Був би до цієї пори той Радянський Союз, може б нас, ветеранів, згадали б незлим тихим словом. А так ми лишились нічиї.

Віктор КАЧУР