11:19 Т.Шевченко і Велика Вітчизняна війна | |
Переді мною книга Леоніда Большакова «Повість про вічне життя». Це книга-літопис про найвизначніші події у житті поета, його особисті й творчі зв’язки з представниками братніх культур, його посмертну славу. Розповідь починається з 1814 року до останнього 1861. Адже він прожив всього сорок сім років земного життя. А далі Безсмертя. Та як нам не вистачає тих, чиї імена в енциклопедіях супроводжуються вже двома датами – народження і смерті! Народ не може і не хоче розлучатися з ними. Всім і кожному потрібна поезія О.С.Пушкіна, Т.Г.Шевченка. Їх слово живить наші почуття, плекає в нас добре, вічне й світле. Отже, книга Л.Большакова про Т.Г.Шевченка. Про нього і його час. Він з нами і в нас. Він в арсеналі нашої духовної зброї – його «Кобзар» і його Боротьба. Борітеся, поборете… 1814 рік. У жителя села Моринці Григорія Івановича Шевченка та його дружини Катерини Якимівни родився син Тарас. Від народження він був висвячений в бунтарі. Адже ні батько Григорій, ні мати Катерина, ні піп Базиринський не знали, що грецьке Тарактикос перекладається саме так: здатний до непокору, безстрашний, бунтівний. 1840 рік. Народився «Кобзар»! Таким чином свій 26-й рік народження Шевченко відзначив разом із народженням першого поетичного збірника. Першого, але такого, що став славнозвісним, прославленим, вічним. Уже самою назвою недавній кріпак виступає співцем народних мас, трудового люду, до якого належить сам. Незабаром, а точніше в 1846 році одержує «Атестат №1267» вільного художника і їде на Україну. Саме тут пише не тільки вірші, а й поеми «Кавказ», «Єретик», «Наймичка». Тут скувала його хвороба. Як згадує сам поет: «Так було недобре, що прийшли навіть думки про…заповіт». І написав! Не про добро своє думав – все, що мав, було при ньому. Запо-відав душу, заповідав мрію. Цікаво те, що назви своєму віршеві він не дав. «Заповітом» назвав його народ. І став він з того часу зброєю великої сили… 10 березня 1861 року Т.Г.Шевченка не стало. Закінчилося його життя. Тяжке його земне життя. Починалося Безсмертя. В день його 50-річчя Іван Руденко з Чугуєва написав: Шевченка нет! Но есть его слово. Которым он одушевлял Потомков племени родного В борьбе с напором злых начал И тем, средь боя рокового, Себе бессмертие стяжал. Шевченка нет, но живы люди, Которым пел он про любовь, И их взволнованные груди Полны его заветных слов… Поетом той чугуєвець не був. Але суть справи зрозумів. Серце поета не знало середини: воно або безмежно любило, або палко ненавиділо. Більшу ніжність і лагідність важко зустріти. Та ось Шевченко піднімається на весь свій зріст як борець, і це ніжне ласкаве серце перероджується в залізне. З ким він бореться? З усяким пригнобленням, з усіма гнобителями. Яким вогняним словом кличе він на боротьбу! Це геніальний поет і геніальне серце. Шевченко був скрізь. Солдати інтернаціонального батальйону 1938 року в Іспанії заявили: «Нам треба голосу Тараса». І назвали свій батальйон імені Т.Г.Шевченка. 1940-го року відкрито Центральний Державний музей Т.Г.Шевченка. 21 червня 1941-го закінчено в музеї лекційний зал. А 22 червня почалася війна. В музеї на могилі Шевченка в Каневі з’явився перший запис воєнних літ: «Знахабнілий ворог насмілився порушити наші кордони. Що ж, нехай знають ті, хто підняв на нас зброю, що наш волелюбний народ, який виплекав і зростив таких полум’яних борців за свободу і щастя всього людства, як Т.Г.Шевченко, цей народ нікому і ніколи не поступиться і п’яддю своєї землі, він зітре на порох кожного, хто порушив нашу мирну працю». З іменем Шевченка люди йдуть у бій. Мужні вірші поета надихають на високі подвиги. Великий поет – знамено боротьби за волю і щастя. «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» – звертається поет до фронтовиків з барвистого аркуша випуску «Вікна ТАРС», створеного художником Павлом Соколовим-Скаля та поетом Леонідом Первомайським. Схвильовано звучали вірші Л.Первомайського: Вишнева моя Україно, Окрадений ворогом край! Стрічай визволителя-сина, Повернуте щастя стрічай! Шевченко, який завжди пишався тим, що не могла його зробити солдатом і десятилітня солдатська муштра в далеких батальйонах, тепер воював за Батьківщину. Сотні шевченківських рядків розходилися заголовками газет, плакатами. Вони били просто в ціль – його слова: «І вражою злою кров’ю волю окропіте…», «не дайте матері, не дайте в руках у ката пропадать», «Не втечете і не сховаєтесь! Усюди вас знайде правда-мета», «Кари катам, кари!», «Нехай ворог гине!» – закликав Шевченко. І відгукувалися на заклик фронтовики, партизани: «Шевченко – з нами!», «Буде по-твоєму, батьку!», «З нами гнівне слово Тараса», «Він кличе нас до ненависті й помсти!». На сумській землі славився в довоєнні роки бригадир тракторної бригади Яків Петрович Яковлєв. Незмінним супутником його завжди був «Кобзар». У 1941-му Яковлєв залишився в рідному Тростянецькому районі – організував невеликий, але бойовий загін. Одного разу Яків Петрович потрапив у засідку. Вороги всіма силами намагалися узяти командира живим. Не вдалося – він бився до останнього. Коли жителі села знайшли його тіло, то на грудях у нього був пробитий кулями томик віршів Шевченка. «Тремтіть, супостати!» – так назвав Павло тичина статтю, написану на основі виступу в 1943 році на об’єднаній сесії Академії наук України, Спілок письменників, композиторів та художників України. Гарно сказав, відкриваючи цю сесію 9 березня, президент Академії наук України О.Богомолець: «В чудових піснях сто років назад Шевченко закликав народ свій до боротьби проти гнобителів. Сьогодні з цими піснями мільйони людей стають на захист своє батьківщини…» Степан ГЕРАСИМЧУК | |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
