Літак запізнювався. Катерина Василівна, пасажирка Boeing 767, що летів трансатлантичним рейсом Київ–Нью–Йорк, уже почала хвилюватися, розуміючи, що запізнюється на важливу ділову зустріч.
Післяполуденний мегаполіс зустрів жінку захмареним небом і важкими краплями густого, сірого дощу, які горохом котилися по широкому склу розкішних вітрин тамтешніх бутіків.
Стоячи на зупинці, знервована і трохи розгублена Катерина Василівна ламаною англійською намагалася запитати перехожих, як їй потрапити до найближчого готелю.
Більшість людей заперечливо хитала головою, деякі минали мовчки, не реагуючи на запитання, просто проходили повз, інші мимохідь відповідали, але так швидко, що не можна було вловити змісту слів. І раптом…
— Пані, я можу Вам чимось допомогти? — Привітно усміхаючись, запитав високий чоловік у темно-синьому костюмі, з-під жакета якого виднілася біла сорочка з вишитим чорно-червоним візерунком.
«Рідна…Дякувати Богу», — подумки полегшено зітхнула жінка, тим часом їй пригадалася історія майже тридцятирічної давнини.
…Темну завісу ночі сколихнули перші півні. З сірувато-рожевого серпанку вранішнього неба викочувалось сонце.
Полями саме мандрував золоточубий серпень. Це він, необережний, розбив чашу, по вінця сповнену золотим пилком, що розсипався на безкраї лани хлібів і позолотив їх. Не спалося серпню-трударю. Не спалося тієї ночі й маленькій Катрусі, що мала сьогодні ще вдосвіта їхати з дідусем на поле дивитися, як «ранковий промінь цілує кожну зернинку, кожну стеблинку достиглого збіжжя, пестить кожну маківку, що заблукала серед моря пашниці», (так описував літній сонцесхід дідусь) і нарешті познайомитися з тим щедрим зайчиком, який частенько передає дівчинці окраєць смачного житнього хліба, шматочок сала, а іноді навіть і шоколадні цукерки.
За селом починалися жита. Вони зустріли тоді Катрусю великими намистинками роси. Мабуть, ранкова зоря загубила тут своє блискуче намисто, а воно розсипалось росами-перлами і причаїлось на польових злаках і травах. Оті намистинки чомусь усі разом почали стрибати в Катрусині босоніжки, мов яблука в кошик, — напевно, хотіли по-особливому прикрасити їх.
Тримаючи п’ятирічну внучку за руку, дідусь сів навпочіпки, притулився до колосся і з нотками урочистості в голосі сказав:
— Чуєш, як перешіптуються? Може, мають якусь свою таємницю? Хочеш розгадати її — прислухайся і все зрозумієш, бо ж говорять вони нашою, рідною мовою.
— Як-то, рідною?! Рідною кому? — «Дашками» вигнулись від здивування пшеничні ниточки брів дівчинки.
— Рідною нам — усім дітям української землі. Рідна мова, Катрусенько, скрізь: нею джерелиться струмок з крижаною водою, скриплять товстелезними стовбурами прадавні верболози, сердито дзижчить охмелілий від квіткового аромату джміль, і той цибатий лелека, що поважно походжає багнистими левадами, теж клекоче рідною мовою…
Дідусь ще довго оповідав, хто і де розмовляє рідною мовою. Та Катруся того вже не чула: вона глибоко поринула в думки про те, як можуть знати якусь мову колоски, та ще й рідну їй, маленькій дівчинці.
Приїхавши надвечір додому, стомлена польовою мандрівкою Катруся й не думала спочивати. Сидячи на призьбі, вона прислухалась до кожного звуку: їй неодмінно потрібно було розгадати, про що ж клекоче бусол на сусідській хаті та крумкають без угаву зелені жабки в ставку за городами, а головне — розкрити таємницю колосків. Того вечора дівчинка довго не могла заснути: все дивилася у вікно на темну, в зоряний розпис, хустку нічного неба. Яка чудасія! На самісінькій верхівці старезної груші, що росла посеред городу, якимось дивом опинилася четвертинка абрикоси, яку лише вчора їла Катруся: надкусивши маленькими зубенятами жовтогарячий дарунок серпня, викинула його в кучерявий спориш, бо здався їй кислуватим. Дівчинка зніяковіла: а раптом і той шматочок абрикоси, що став місяцем, теж розмовляє рідною мовою. Тоді він усім розкаже, як нечемно повелася з ним Катруся, коли він ще був частинкою соковитого плоду.
Тієї ночі, в Нью-Йорку, Катерині Василівні теж не спалося. У вікно її готельного номера заглядав усе той же шматочок абрикоси. І лише тут, на чужині, жінка зрозуміла, що і він, хоч не розповів нікому про її маленький дитячий гріх, знав-таки рідну мову, як і вусате колосся, таємницю якого нарешті розгадала вона.
Ірина Коник