Коли у минулому залишилися довгі роки праці, подоро-слішали діти, вилетіли з батьківського гніздечка, що ж лишається мамі? Понуро чекати старості? Аж ніяк! Жінка має завжди залишатися жінкою: енергійною, сповненою нових планів та ніжних почуттів – до чоловіка (дарма, що прожили в парі бозна скільки років), дітей, внуків… Щоб зберігати життєву енергію, жінка має займатися улюбленою справою, яка даруватиме їй натхнення, спонукатиме до творчості — такими принципами керується в житті Зоя Володимирівна Горпинич з Ружина – шанувальниця «Ружинської землі», яка вже сорок років поспіль передплачує районну газету.
Сьогодні Зоя Володимирівна весь свій вільний час присвячує коханому чоловікові, дітям, і зовсім не шкодує, що стала «молодою пенсіонеркою», — так жартома називають себе ружинці, які лише рік-два як вийшли на заслужений відпочинок. А ще два роки тому вона працювала майстром-сироваром ДП «Ружин-молоко», позаду залишився тривалий трудовий шлях довжиною майже сорок років. 
Зоя Володимирівна народилася в Немиринцях у родині працівників колгоспу, після школи вступила до Вінницького м’ясо-молочного те-хнікуму. Молодим спеціалістом юнка повернулася на Ружинщину, працювала спершу робочою сироварного цеху Ружинського маслосирзаводу, потім – помічником майстра, інженером-технологом того ж таки цеху. «У сироварному цеху пройшло майже все моє життя», — посміхається своїм юним рокам Зоя Володимирівна. Працюючи технологом, вона контролювала всі фази виробництва сиру, кілька разів на місяць їздила до Житомира, де на обласній базі визрівали ружинські сири: спеціальним щупом брала проби на якість та зрілість сиру, відповідність сорту за кольором, запахом, смаком, «вічками».
Згодом її призначили майстром з виробництва твердого сиру. У ті часи Ружинський маслосирзавод виробляв по 60 тонн сиру в місяць, а 30 відсотків виробленої продукції йшло на експорт: Куба, В’єтнам та багато інших країн смакували ружинським сиром – твердим голандським, ароматним буковинським, мааздамером з великими «вічками». Зоя Володимирівна стежила за виготовленням закваски, приймала молоко. «Найбільш якісне молоко – з травня по жовтень, тому й продукція з нього у цей час найвищої якості. Саме вона експортувалася за кордон, поставлялася у продовольчі магазини всіх союзних республік», — пригадує роки праці на заводі Зоя Володимирівна.
Молоко приймали, бувало, до другої-третьої години ночі, адже його обсяги за день сягали 110-130 тонн. «Але тоді якось весело було, хоча ми багато і важко працювали. Я ще застала часи, коли були робітники із заготівлі криги – взимку рубали кригу на Роставиці, в спеціальних кагатах тримали її під соломою протягом року і використовували для зберігання вершків для солодковершкового масла. Хлопці приходили з гармошкою, дівчата співали, жартували – і працювалося легше», — спливає у пам’яті Зої Володимирівни юність та перша зустріч з її половинкою. Микола Самійлович тоді працював водієм молоковоза, робота поєднала молодят, а юність полонила їх чарами кохання… Ще й досі троянди, які колись приносив їй коханий, залишаються улюбленими квітами Зої Володимирівни.
Закохані побралися, жили спершу на квартирі на вулиці О.Бурди, потім отримали ділянку під забудову на Новій вулиці. За рік звели будинок, довели до ладу перші дві кімнати й одразу перейшли у власну оселю. З господинею, в якої винаймали кімнату, молодята зберегли гарні стосунки, допомагали старенькій поратися з городом та по господарству. А вона, в свою чергу, доглядала маленьку Людочку, коли молоді ґазди завершували свій будинок, обживалися. Коли старшій доньці виповнилося сім, родина поповнилася – з’явився татків помічник Олег. «Отак пригадую, як ми жили, як плекали дітей, дивлюсь на них, і думаю – коли ж ті роки промайнули?», — ніби хмаринка суму за юними роками промайнула над чолом, та одразу розвіялась: «Ми завжди дружно жили, старалися, щоб дітям було добре. Я ще змолоду захоплююся квітами, та й половинка моя мене підтримує», — посміхається своєму трояндовому коханню Зоя Володимирівна.
І дійсно, коли навесні, влітку чи восени пройдеш повз їхній будинок, важко погляд відірвати від тієї краси, яку створила Зоя Володимирівна з Миколою Самійловичем навколо свого дому. Біля тину нахилилась до дороги пишна калина, чарівним бузковим вінком її обіймає ніжний клематис, тішать погляд своїм різнобарв’ям білі та рожеві лілеї, а довкола тієї пишноти – троянди, троянди, троянди… Їх у саду Зої Володимирівни – понад сорок кущів. Бордові, рожеві, сніжно-білі й помережані ніжною рожевою поволокою, і серед всієї цієї трояндової дивовижі ясніє справжня красуня – троянда «Фокус-мокус», яка на одному кущі квітне різнобарвними квітками. А за будинком – мальви, гладіолуси, жоржини, «посічені» різнокольорові айстри та пишні петунії, яскраві великоквіткові хризантеми, високі суцвіття дельфініумів та низенькі крокуси.
«Я коли дивлюся на всю цю красу, в мене аж душа співає. Ну як, скажіть, це все не любити?», — захоплено розповідає Зоя Володимирівна. І щедро ділиться квітковою пишнотою з друзями, сусідами, знайомими. Вона вважає, що краса має дарувати радість людям, тому й наповнює свій сад розмаїтими квітами, роздає насіння та розсаду всім, хто попросить. А маленьких сусідів-дитсадківців Зоя Володимирівна пригощає плодами вирощеного разом з Миколою Самійловичем саду.
Але квіткове пишноцвіття не згасає з приходом холодів. У будинку Зої Володимирівни протягом року буяє зелений розмай, наповнюючи життя господарів весняним теплом. На підвіконнях, спе-ціальних підставках цілий рік рясніють китайські фікуси, монстери, драцени, квітують фіалки, кали й амариліси. «Щастя моє в тому, що й чоловік поділяє мої захоплення, що разом ми долаємо всі життєві незгоди, радіємо здобуткам дітей», — такий простий та дієвий секрет щастя знайшла для себе Зоя Володимирівна і, напевно, саме він допомагає жінці зберігати впевненість і молодість душі.
Людмила БУДКО