Добром зігріте серце

Доля 16-річного Олександра Терещенка, який донедавна проживав разом з бабусею у Бистрику, не залишила байдужими ні місцевих жителів, ні керівництво району та області. Нещодавно у нього з’явилася нова сім’я, а також він став ліцеїстом у столичному навчальному закладі.

Невідомо, чиї гріхи спокутують діти, які залишаються без батьківської турботи, але їм, безталанним сиротам, доводиться витримувати стільки випробувань у житті, що один лиш Бог відає. Ні маминого ніжного слова, ні татового міцного плеча, навколо лиш чужий світ, чужі люди.

За свої шістнадцять весен юнак вже втратив трьох найрідніших людей. Ірина та Сергій Терещенки жили у місті Добропілля на Донеччині, де в них у 1993 році народився син – Сашко. Та не судилося батькові навчити сина життєвої мудрості, виховати спадкоємця. Через два роки Сергія не стало. Про тата Олександр знає лиш те, що він працював прокурором, а потім заступником начальника міськвідділу міліції. Тому хлопець мріє стати міліціонером, як тато, захищати людей, охороняти закон.

Мама не працювала, жилося скрутно. Відтак трирічного Сашу забрала до себе в село на Житомирщину бабуся по матері Галина Кирилівна Сискова. Тут у Бистрику хлопець ріс, ходив до місцевої школи, допомагав бабусі по господарству. У жнива працював у місцевих сільгосппідприємствах. У товариського, доброго, щирого юнака багато друзів серед однолітків. Теплі взаємини і з дорослими односельцями. Здавалося б, усе повинно бути гаразд. Та в 2007 році на Донеччині помирає Сашина мама. «Хоч я її не знав, однак мені її дуже шкода», - сказав Саша знайомим після похорону. Рідна кров все-таки.

Після смерті Ірини Галина Кирилівна юридично оформила опіку над онуком. Отак вдвох собі давали раду. Та, працюючи в молоді роки на донецьких шахтах, Галина Кирилівна втратила здоров’я: хворіла на астму. У будь-яку пору доби прибігала на допомогу, чергувала біля хворої колишня медсестра Галина Петрівна Матвійчук. Та, як кажуть, біда одна не ходить. У липні цього року відійшла назавжди єдина для Олександра близька людина – бабуся Галя.

Звичайно, світ не без добрих людей. Збіглися сусіди, знайомі, допомогли організувати похорон, підтримали і морально, і матеріально, за що Саша їм дуже вдячний, особливо Галині Василівні Гребінь. Та залишився юнак сам-самісінький у пустій хаті. Куди йому йти? Що робити?

Напевно, ключову роль у подальшій долі Олександра Терещенка відіграли секретар сільської ради Валентина Володимирівна Лукач та її син Віталій, для яких хлопець став неначе названий син і брат. До них він і звернувся за порадою. У селі живе його двоюрідний дядько по матері з дружиною Олексій Володимирович та Валентина Олександрівна Музичуки. Своїх дітей у них немає, а Сашкові завжди допомагали, відколи він жив з бабусею. Саме до них і порадили йти. Та й подружжя підготували до цього відповідального кроку – узяти хлопця під опіку. Порадилися всі разом, та й на тому порішили. Оформили необхідні документи, а в Сашка з’явилася нова справжня сім’я. Тітка Валя працює в Бистрицькій школі техпрацівником, дядько Олексій – будівельником на заводі в Сквирському районі. Хлопець радіє, як йому в них добре, які гарні в них стосунки, як про нього турбуються. Опікуни купили юнаку новий одяг, взуття, усе необхідне. Крім того, захищають його майнові інтереси, щоб і житло залишилося в дитини, яке йому по праву належить, і грошову допомогу, щоб отримував. Та й тітка з дядьком не можуть натішитися юнаком. І в роботі по господарству допоможе, і пожаліє, і слово добре скаже. Пригадують, як у перші дні цукерок йому купили, а він не їсть – з усіма треба, каже він, поділитися. Все змінилося в домі на краще, розповідають редакції. А самі і посміхаються, і сльозу стиха витирають, схвильовані.

Тепер повернемося до Сашиної мрії – стати, як тато, міліціонером. Нинішнього літа хлопець закінчив 9 класів Бистрицької ЗОШ І-ІІІ ступенів, саме час вирішувати, де продовжити навчання. Дізнавшись юнакову історію, турботу про нього виявила голова районної державної адміністрації Ніна Олександрівна Туранська. Певно недарма вона щораз, коли мова йде про дітей, говорить: «Чужих дітей не буває». Разом з очільником Житомирської області Юрієм Володимировичом Забелою вони допомогли хлопцеві вступити до юридичного ліцею імені Ярослава Кондратьєва Київського національного університету МВС.

Цей навчальний заклад десять років тому було створено з метою соціального захисту дітей, батьки яких – працівники органів внутрішніх справ, загинули, померли чи стали інвалідами при охороні громадського порядку і боротьбі зі злочинністю, дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, із сімей працівників органів внутрішніх справ.

Двадцять шостого вересня ліцеїст Олександр Терещенко разом із сотнею однолітків присягнув на вірність Україні, її народу. А отже, зробив крок назустріч своїй мрії.

Уся ця історія нагадала мені слова Т.Г.Шевченка: «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне». Кожен з тих, хто виявив турботу про Сашка, віддав частинку тепла свого серця дитині, яку доля чомусь обділила батьківською турботою й ніжністю. Хай би це тепло світило йому сонячним променем протягом всього його життя.

Ольга МОЛЯВЧИК