Ветерани Великої Вітчизняної війни, учасники бойових дій, солдатські вдови та діти війни, зберігаючи пам’ять про страшне лихоліття війни, про пережите українським народом горе, дають прийдешнім поколінням безцінні уроки мужності, відваги, патріотизму та любові до рідної землі. Саме такий Урок Мужності відбувся напередодні Дня Перемоги у Ружинській гімназії, участь у якому взяли ветеран праці та очевидець страшних подій Великої Вітчизняної війни В.З.Сябрай та учні третього і четвертого класів. 

Педагог з сорокап’ятирічним стажем Валентина Захарівна Сябрай оповідала юним гімназистам про жахіття війни, а діти слухали, затамувавши подих: «Коли почалася війна, мені було шість років. Пам’ятаю, як з нашого містечка Паволоч вивозили єврейське населення, як вони йшли, перелякані, у незвідане. Мені було дуже страшно на це дивитися, адже в тих колонах ішли й мої подруги…». З Паволочі вивозили молодь на роботу у Німеччину, а в паволоцькій лікарні головлікар Коломієць переховував молодих хлопців, яких мали відправити на примусові роботи, серед «хворих» були і паволоцькі партизани, в загоні яких боролися з фашистами і ружинські хлопці Володя Ліщук і Коля Почерняй. 
«У роки окупації в нашій хаті поселили німецького офіцера з його денщиком. – Оповідала далі Валентина Захарівна. – Цей немолодий вже чоловік, денщик, був дуже добрий до мене, показував, що в нього теж є така Ляля вдома. Коли мого батька фашисти забрали до Німеччини, мій брат взяв мене до Соколянського лісу, де розташувався партизанський загін. Старий денщик попередив мою бабусю, щоб вона мене забрала, бо ліс буде оточено, щоб знищити партизанів. Коли він мене побачив, що я жива, то заплакав…». Але разом з тим німецькі загарбники знищили Соколянку, а всіх її жителів зібрали у приміщенні школи і підпалили, – загинули всі, окрім тих, кого на цей момент не було в селі.
Повоєнні роки спливають у пам’яті Валентини Захарівни важкими спогадами про навчання у школі, коли не було ні зошитів, ні одягу, ні портфелів. Зошити робили зі старих паперових мішків, графили їх на лінії та клітинки і так вчилися. «Але вчилися тоді всі дуже добре, старалися. Одяг ми перешивали зі старого, а в четвертому класі у мене з’явилося перше справжнє, моє, плаття із ситцю, а у восьмому брат купив мені першого портфеля…», – пригадує В.З.Сябрай.
Багато людей полягло на фронтах Великої Вітчизняної, а ті, хто повернувся, почали відбудовувати народне господарство. Посуха та неврожай сорок сьомого року призвели до голоду, але люди працювали, сподівалися на краще. Долучалися до роботи з відродження господарства і школярі: «Ми ходили на роботу в колгосп, працювали на буряках, збирали довгоносиків, збирали колоски, виконували різні роботи, – пригадує Валентина Захарівна, – а після школи я вступила до Житомирського педагогічного інституту, потім працювала у Бистрицькій і в Ружинській школах».
«Я вам бажаю ніколи не знати, що таке війна, і прошу вас завжди добре ставитися до літніх людей, бути ввічливими і чуйними, бо саме вони, ветерани війни, здобули для нас мир і незалежність. Будьте добрими до своїх дідусів та бабусь, будьте гідними тих людей, які вибороли для нас мирне небо над головою!», – сказала насамкінець Валентина Захарівна.
Школярі декламували вірші про війну, дарували Валентині Захарівні квіти. Свій вірш-присвяту прочитала учениця 4-В класу Оля Редюк, а старшокласниця Світлана Шуляк виконала пісню «Перемога». Класні керівники 4-В класу Лілія Миколаївна Шуляк і 3-Б класу Оксана Петрівна Пеньківська подякували за змістовну розповідь та побажали ветерану міцного здоров’я і довгих років життя.