Воно народилося ранньої весни. Дивно: ще сіруваті від придорожньої куряви сніжинки порипували під важезними чоботиськами морозу, а Воно вже народилося. Жовтодзьобим курчам, яке щойно вилупилося з яйця, з’явилося на світ – таке ж малесеньке, кволе, безпорадне… А полохливе було, мов сонячний зайчик! Цілу весну мишеням ховалося у найпотаємніші шпаринки мого серця і злякано тремтіло від кожного твого погляду – байдужого і часом дещо зверхнього.
У червні Воно почало дозрівати і рум’янитися на моїх щоках стиглими черешнями. Все літо разом із пташенятами вчилося літати. Це Воно прилітало до тебе паперовими літачками з одним лише словом і безліччю крапок; це Воно усміхалося до тебе привітними смайликами з екрану твого мобільного… А як Воно заздрило вітру, коли той дозволяв собі бавитися з твоїм темно-каштановим волоссям, що саме тоді пахло липовим цвітом.
А пам’ятаєш, хтось постукав у твоє вікно серпневого грозового вечора? Ти запитала: «Хто там?» Змерзле і мокре Воно відповіло охриплим голосом: «Це я – Кохання. Відкрий своє серце, зігрій мене!» Та ти не почула чи, може, вдала, що не почула. Того вечора воно застудилося, але не вмерло, – воно вже зміцніло.
А пам’ятаєш ту волошку – ту невибагливу квітку, що я вперше подарував тобі? Вибач, що то була не розкішна троянда, – волошка здавалася мені щирішою… За свій нехитрий подарунок я отримав тоді найщедрішу винагороду – легкий дотик пелюсток твоїх вуст до моєї щоки і ледь чутне «дякую». Ота дрібненька краплина синьки, що впала колись з самого неба у житнє поле і стала називатися волошкою, з того часу полюбилася мені.
Того року зима була ранньою. Ще не встигли відцвісти пухнасті зірочки бузкового морозцю, а зима вже впала криком диких гусей на чисті плеса ставків. Відлітали птахи. Разом з ними у теплі краї відлетіло і Воно: птахи – на південь, Воно – до твого серця.
– А пам’ятаєш, того засніженого падолисту ти вперше сказала …
– Що люблю тебе? Пам’ятаю.
– А ти не забула..?
– Як же я могла забути? Я завжди пам’ятатиму, як твоє кохання палко стукало до мого серця крильцями дикої голубки і таки достукалось, щоб поселитись у ньому і жити там ВІЧНО.
Ярослав ТИШКЕВИЧ