Цієї осені ми з чоловіком мали насолоду проводити час в невеликому заміському будинку. Варто сказати, що ми живемо в обласному центрі Західної України, де, власне, і так мило та любо, але пивко-мангальчик-пташки мали просто таки магнетичний вплив. Влітку в нашому кемпінгу дуже багато гомінких відпочиваючих, а от пізньої осені – тиша і спокій. На сусідній ділянці гарний будинок, в якому «заморожено» ремонтні роботи. Його власник – чоловік середнього віку і такого ж зросту. Він з’являється на своїй садибі вряди-годи.
Одного дня я помітила на
ганку незнайомого чоловіка. Він мав дещо артистичну зовнішність: вже в літах, але з ще надто чорною чуприною і довгими вусами.
– Привіт! Я – гуморист. – сказав до мене незнайомець, ніби у відповідь на мій зацікавлений погляд. – А ваш котяра потрощив горобців в нас під вишнею, хочете подивитися? – і, спираючись на різьблену палицю, покульгав до моїх воріт.
Декілька днів потому я дізнаюсь, що Іван (ім’я з етичних міркувань змінено) дійсно за молоду був артистом, читав гуморески з місцевої сцени, а зараз залишений тут, бо «вдома молоді заважає». Чоловік нудьгував і часто заходив до нас на каву. І ми помітили дивну річ: до нього не приїздять. Ні родичі, ні друзі, ні діти, які власне його тут і полишили. До міста їхати тільки автівкою, бо за такої пори не ходить маршрутне таксі. Пішки – півгодини, а чоловік пересувається поволі, має травму ноги. Запитали, чи потрібні йому продукти. Знічено сказав, що вже всі скінчилися, та соромився нас просити. Привезли йому продукти, ліки і газети за списком, зауважили, що він дотримується здорового способу життя.
Так ішов тиждень за тижнем, Іван все смутнішав. Останнім часом відмовився навіть від мого яблучного пирога, пахощі якого не залишили байдужими навіть далеких сусідських діточок. Чоловік важко посміхнувся, дивлячись, як на нашій літній терасі пара малюків, що прибігли на аромат, поглинала і його порцію.
– Піду, провідаю старого... – щоразу по приїзді казав мені чоловік, щиро переживаючи за нього.
– Захопи меду, чи варення! – завжди відповідала я, але не цього разу, - вранці мали прибути довгоочікувані гості, тому мусили добре все прибрати і наготувати смачненького.
– Ти спочатку у дворі поприбирай, – насупилась я.
Але він таки пішов. І я навіть образилась на нього, бо ж затримався.
Все зробили. Натомились.
Після опівночі чоловік пішов з черговою цигаркою надвір. Раптом вскочив у дім і до мене:
– Леся! Іван!!! Іван!!!!
– Що? Що? – в мене ноги підкосилися.
– Розбився!
Я пам’ятаю, як майже в якомусь страшному сні, швидко збирала рушники і простирадла, вхопила аптечку і бігла до сусіднього будинку. Пам’ятаю, як важко було підніматися високими новозбудованими сходами, що ще не мали перил. «Вбитися можна!» – промайнуло в голові, а тіло кинуло в жар: на порозі лежав закривавлений Іван, без свідомості.
Людська пам’ять, на щастя, ховає в найпотаємніші свої куточки важкі життєві картини. І зараз я ніби бачу усе як в кіно – збоку: як чоловік впав на коліна в калюжу крові, щоб підійняти Іванові голову, а я намагалась привести його до тями. На декілька хвилин нещасний таки прийшов до тями, прохрипів, що хоче побачити рідних. І знову знепритомнів. Кров, що плющила з розбитої голови, не вдавалось зупинити. Мене знудило. Швидка довго шукала дорогу, довелося бігти зустрічати.
Лікар запитав:
– Чого ж ви діда не бережете!!! Тут же вбитися в вас можна в тому ремонті! Не знаю, чи виживе, втратив багато крові… – додав він.
Коли ж дізнався, що ми сусіди, перехрестився, примовляючи: «Ну й пощастило Вам, батьку!».
Коли швидка поїхала, я сіла на якусь цеглину просто на вулиці. Поруч присів і чоловік. Ні говорити, ні плакати ми не могли. Перевівши дух, мовчки зайшли в будинок. По 3-й ночі. Звісно, було не до сну. Тут я й почула про те, що допоміг Іванові той таки наш кіт. Він вирішив злощасної пізньої години вполювати горобця під сусідською вишнею. Той попався в його пазурі і кричав так, що його з двору почув мій чоловік. Пошкодувавши пташку, він пішов боронити її від пазурів молодого кота – то було частою пригодою. І тут почув тихий стогін. На відміну від нашого, сусідський будинок ще не має осві-тлення двору, тож йшов на звук. Іван перечепився на сходах і, поволікши дзеркало, впав просто на металічну конструкцію для ремонтних робіт і на дзеркальні друзки…
Вранці приїхав сам господар садиби. Я тяжко дивилась в його очі, але не побачила в них ні жалю, ні співчуття. З-поміж потоку його брутальної лайки я виловила, що Іван у тяжкому стані в реанімації, до тями приходив один раз, дякував Ромі (так звуть мого чоловіка). Сусід плюнув і поїхав геть.
Декілька днів тому мені наснився Іван, він зайшов до мого дому у білій сорочці і потис мені руку. Я розповіла про це чоловіку, він висловив думку, що певно, слід чекати найгіршого. Того ж дня я, зустрівши сусіда, з острахом наважилась запитати:
– Як Іван? Як він?
– Та чорт його не вхопить! Прийшов до тями.
Леся ОДИНЕЦЬ-ЗАВАДСЬКА