Так на запитання про роки її життя відповідає завжди привітна і щира жінка – мешканка села Плоска Антоніна Федорівна Покраса. На долю Антоніни Федорівни випало чимало випробувань: дитинство, обпалене війною, важкі повоєнні роки, десятиліття важкої праці у колгоспі та щасливе, розмірене життя в парі з коханим чоловіком.

Народилась Антоніна Федорівна в родині працівників колгоспу – батько Федір Григорович все життя пропрацював трактористом, мама Марта Андріївна – в буряківничій ланці. З перших днів Великої Вітчизняної війни Федора Григоровича призвали на фронт, забрали до Ружинського військкомату, але одразу ж повернули додому: війна війною, а треба орати, сіяти, ростити хліб.
У важкі повоєнні роки батьки Антоніни Федорівни, як могли, намагалися дати раду своїм п’ятьом діткам, а потім хвороба забрала життя маленького Петруся. «Після війни було важко, особливо у голодному сорок сьомому. Пам’ятаю, мама піде в Ружин, купить пляшку олії, і на цілий тиждень її ділить, щоб затовкти суп який абощо. Голодно було… Хліб, якщо був, мама ділила по скибочці кожному на сніданок, обід, вечерю. Але ми якось виживали. Вику розтирали в макітрі, мама пекла пісні коржики. Навіть зараз пам’ятаю їх смак… Поки гарячі, вони були нам такі смачні, а схолонуть – ковтнути не можна», – спливають у па-м’яті Антоніни Федорівни обпалені війною дитячі роки.
Закінчивши чотири класи початкової школи в Плоскій, Тося провчилася ще три роки в Ягнятинській школі і пішла працювати до колгоспу, щоб стати опорою батькам – старші сестри роз’їхалися, вилетіли з батьківського гніздечка. Вищу освіту здобула лише одна з них – Марія, яка стала агрономом.
У 1964 році Антоніна стала на весільний рушничок зі своїм односельцем Іваном, молодята поселилися у батьківській хаті, а в їх житті поселилися кохання і щастя. Розуміння та підтримка, взаємна повага розквітали з кожним днем, Іван був дуже добрий до своєї дружини, а вона вірно кохала свого Іванка. Любов і спільна праця допомагали долати труднощі, які не оминають жодної родини. Хоч як важко було, побудували свій дім, облаштували затишну оселю, а Господь наділив добрими, люблячими дітками. Зростаючи у такій дружній родині, в атмосфері любові й поваги, Галина і Ніна навчилися цінувати сімейний затишок, стали порядними і чесними людьми.
Родина жила просто, як усі сільські родини. Утримували господарство, працювали на колгоспній та на клаптику своєї землі, щороку чекаючи, що життя стане кращим, вірячи у світле майбутнє, до якого вели народ державні керманичі. У буряківничій ланці Антоніна Федорівна працювала за трудодні, отримуючи за кожен день важкої праці під палючим сонцем по півкілограма хліба. У шістдесятих разом з іншими колгоспними трударями Антоніна відчула на собі те, що згодом назвали «хрущовською відлигою», – хліба на трудодень стали давати більше – по два кілограми. «Тоді ми справді наїлися хліба», – посміхається жінка. Згодом радянське керівництво відмовилося від трудоднів, з працівниками почали розраховуватися грішми. Спершу люди були обурені – як же без хліба, а згодом звикли, зрозуміли, що так навіть краще.
«У колгоспі ми робили все, не лише в ланку ходили. Літом працювали в полі, а взимку перевіювали від полови зерно в коморі, допомагали дояркам на фермі. Бувало, тільки почнеш щось вдома робити, а вже бригадир прийшов, – треба йти на роботу. І ми йшли, працювали, бо знали, що то наші гроші, добробут сім’ї», – пригадує свої молоді роки Антоніна Федорівна.
Доньки повиходили заміж, Антоніна Федорівна з чоловіком лишилися удвох у хаті. «Поки ми були молоді, все було добре, ми працювали, на життя вистачало. А постарішали, почали хворіти. Іванко мій захворів, то ми його возили і в Житомир, і в Київ, і в Москву. А він, бідний, два місяці промучився і лишив мене саму у порожній хаті… Лікарі сказали – рак легенів», – ось вже десять років, як Антоніна Федорівна з сумом пригадує роки свого подружнього життя. По смерті чоловіка вона змушена була залишити своє улюблене заняття – у довгі зимові вечори вона вишивала на українських рушниках, подушках та скатертинах своє щасливе життя – у червоних ружах, трояндах співали про любов голуби і квітло її з Іваном кохання… Але втрата дорогого серцю чоловіка, двох сестер, їх чоловіків вплинуло на зір жінки: «Раніше я багато вишивала, в’язала, а тепер вже не бачу – всі очі виплакала», – сумує за рідними Антоніна Федорівна.
Надією та розрадою для бабусі є її діти та внуки. Сьогодні її старша донька Галина живе в Москві, працює у ВАТ «Мосенерго», її син Коля закінчує інститут за спеціальністю фізик-ядерник, Таня – бухгалтер-економіст. Незважаючи на те, що народилися і виросли в Москві, вони дуже гарно розмовляють українською – всі канікули діти проводили у бабусі в селі. Молодша донька Ніна живе в Ружині, працює у територіальному центрі обслуговування пенсіонерів, одиноких непрацездатних громадян. Нінині хлопці Саша і Толя навчаються в юридичному коледжі, часто навідуються до бабусі, допомагають по господарству. «Раніше ще я до них бігала, допомагала, а тепер вже сама ради не дам – роки не ті. То тепер вони мені допомагають», – з гордістю посміхається Антоніна Федорівна, розповідаючи про своїх дітей і продовжує: «І зяті в мене дуже добрі, завжди підтримають, розрадять і допоможуть».
Напередодні свого сімдесятиліття, яке Антоніна Федорівна відзначила першого травня, вона вся поринула у святкові клопоти: діти приїдуть, внуки. З трепетом і ніжністю очікує бабуся своїх дорогих рідних, готує для них смачне частування та наповнює оселю чудовим ароматом свіжого хліба – найприємніший для її внуків запах теплого літа і безтурботних дитячих років.

Людмила БУДКО