Є один анекдот про українських студентів, яких запитують, скільки часу їм потрібно, щоб здати екзамен з китайської мови. Відповідь: «Методичка є? Зараз докурим – і здамо». Не секрет, що так у наших вузах можна здати практично все. Не дарма кажуть, що студенти жодної кризи не бояться, бо двічі на рік у них «повний апокаліпсис» – сесія. І так від покоління до покоління.
Отож – чергова сесія. Провівши ніч у віртуальних нетрях всесвітньої павутини, студент, який «продрушляв» протягом семестру усе, що можна було, приходить здавати іспит. «Автомат» йому точно «не світить». Тож добрі товариші підсовують «шпору» і радять швиденько переписувати усе, аби «не засипатися» на екзамені.
– Що здаємо?
– А хто ж його знає?!
– А питання з чого?
– Питань немає, це – відповіді. Пиши скоріше.
Так, скоріше, бо вже через півтори години здаємо щось інше. О, тут вже сер-йозно. Якщо викладач починає з питань типу, між ким і ким була російсько-японська війна, очевидно, доведеться добряче помізкувати: це ж було так давно…
...На сьогодні все. Відстрілявся. Теж саме буде і завтра, і післязавтра, і так протягом двох тижнів. Двічі у рік. Повний апокаліпсис!
Дивує те, що «відмазка» типу «не вивчив, бо думав, що екзамен завтра», спрацьовує на кожній сесії. А ще більше вражає, що після «апокаліпсису» ще й стипендію отримують щомісячно.
Головне – не перенапружуватись, прорвемося. Сесія, день черговий, розмова в коридорі:
– Андрію, ти твір написав, на сьогодні задавали?
– По-перше, не Андрій, а Енді. По друге, ти хто, звідки така краля?
– Твоя одногрупниця, і вже, до речі, другий рік поспіль!
– Хм, дивно, не бачив. Ти в «Арені» буваєш? Так, чекай, який твір?
– Яка «Арена»?! Твір – з літератури, про Котляревського.
– А цей теж з нами вчиться? З якого дива про нього писати?
– Ні, це ж письменник, поет!
– А! це у 12-ій живе, з п’ятого курсу? ще так бестово на гітарі грає?! Читав-читав. Хлопці з сьомої давали. Файно пише!
– Та ні ж бо! Іван Котляревський – це...
– Стоп! Не грузи! Зараз все напишемо. Тільки спочатку бахнемо по пивку, бо ця спрага до знань не дає спокою ще з вчорашнього вечора. Давай свій спіч, тільки коротко, ясно і без ліричних відступів...
Через півгодини: пивко скінчилось, а твір – готовий до вживання. Щоправда, на сучасний манір: «Котляревський І.П. – писав драйвово, багато креативив, вживав у творах тогочасний сленг. Мені особисто сподобалось про ульотного чувака Енея. От би кіно про нього зняти: «Енеїда. Перезавантаження», де Енео потрапляє у Карфаген 3025 року…»
– Шедевр! Читай і вчись, студент, поки я живий!
Такі «шедеври» потім виростають у дЕсертації та всілякі псевдонаукові роботи окремих представників майбутньої «еліти нації». Вона ж, «еліта», потім на весь екран телевізора по всіх центральних каналах розказує, як нам, простим людям, треба жити.
І коли потім через п’ятнадцять років син цього студента у школі напише: «Отелло розсердилось і задушило Дездемону», – вчителька не відреагує, бо у нього татко – вголос страшно казати. Та нехай пише, аби лиш здоровеньке росло. А виросте, теж стане великою людиною – на весь екран.
Та попри все, мусимо визнати, що студентські роки – одні з найкращих у житті. «Ми пам’ятаєм щасливі моменти, Це все називається словом СТУДЕНТИ!!!» Адже переважна більшість студентів завжди були і є найбільш волелюбною та незалежною частиною суспільства. Вони – завжди в авангарді української молоді. І майбутнє належить саме їм – молодим і енергійним, наполегливим і цілеспрямованим, допитливим і винахідливим.
Софія ВЕНГЛЮК