Перебуваючи на американському континенті, звісно, я знайомився також з місцевою пресою, зокрема, україномовною. Першою потрапила до рук «Національна трибуна», що виходить у Нью-Йорку вже майже тридцять літ, є своєрідною наступницею «Шляху перемоги». Побічне знайомство з окремими числами видання переконало в тому, що газета тримає руку на пульсі життя України, оперативно повідомляючи читачів про останні суспільно-політичні події на материнській землі, публікує багато історичного й культурологічного матеріалу тощо.
Широко представлена палітра по-
літичного життя в Україні і на шпальтах «Закордонної газети» (виходить з квітня 1996 року). Тут вміщуються також коментарі міжнародних експертів з приводу різних подій, що відбуваються як у нашій країні, так і в усьому світі. Чимало місця відводиться у виданні культурологічній тематиці, питанню дозвілля.
Приємне враження справив ще один український громадсько-політичний незалежний тижневик, заснований корпорацією «Міст» у жовтні 1997 року в Торонто (президент Ростислав Кисіль). Окрім власних матеріалів, газета вдається до передруку публікацій з «України молодої», «Дня», «Фактів», інтернет-видань з метою якнайповнішого висвітлення усіх подій — від політики й економіки до культури й спорту.
З жовтня 2008 року у Нью-Йорку почав виходити український громадсько-політичний тижневик «Нова газета» (видавець і головний редактор — Валентин Лабунський). Представники української діаспори, з якими доводилося спілкувався, одностайні в тому, що це видання є досить оригінальним, привабливим, а тому впевнено завойовує читацьку аудиторію.
Дійсно, тут широко висвітлюються різні аспекти міжнародного життя, вміщуються аналітичні статті про політичні, соціально-економічні явища й події у світі, Україні.
Чимало місця відводиться темі культури, мистецтва, літератури, спорту, насущним проблемам буденності. Багато газета друкує матеріалів пізнавального змісту про визначні місця Америки, особливості окремих міст, видатних українських державників і уславлених українців США, починаючи від Симона Петлюри і закінчуючи Марусею Бек та відомою астронавткою українського походження Гайдемарі Стефанишин-Пайпер…
«Газета — це дзеркало життя. — пише у редакційній статті головний редактор часопису Валентин Лабунський у числі 20 за 28 травня 2009 року. — У ній не може бути тільки «чорних» чи тільки «білих» матеріалів. Газета — це також контраверсійність, полеміка, дискусія... Один читач вважає, що Ющенко був поганим президентом для України, інший, навпаки, переконаний, що він і тільки він виводив і далі виводитиме Україну з прірви. Скільки людей — стільки й думок. І як прикро буває, коли дехто, не розуміючи цього, пише, що нашу газету необхідно негайно закрити, бо вона, мовляв, «паплюжить Ющенка». Ні, не паплюжить вона ані Віктора Ющенка, ані будь-якого іншого політика, а пише правду й тільки правду. Газета, яка залежна від влади або пише на догоду певному прошарку своєї читацької аудиторії, приречена. Призначення журналістики якраз і полягає в тому, аби завжди бути в опозиції до влади, аби розкривати читачеві очі на її залаштункові змови, а не показувати лишень парадну трибуну й цитувати причесані, нещирі слова владоможців. На цьому ми стоїмо, в цьому вбачаємо свою місію й мету…».
І на підтвердження свого креда Валентин Лабунський у цьому ж числі у своїх публікаціях віддзеркалює українську дійсність. Чого варта лише, скажімо, його стаття «Украдене дитинство, або Ціна дитячої сльози», яку неможливо читати без розчулення й хвилювання, переживання за долю її героїв.
Буваючи в Україні, автор зустрічав там жебраків-дітей. А хіба ми їх не бачимо мало не щодня на вулицях міст і сіл? Брудні, немиті, стражденні, вони з ранку до вечора шукають можливість підробити, вкрасти, нажебрати, аби вгамувати голод. Вони рідко відвідують школу, змалку стають на шлях порушення закону.
На цей шлях, однак, стають не тільки безпритульні. Такою самою стежкою крокують й багато полишених дітей, матері й батьки яких вирушили на заробітки за кордон. Діти українських заробітчан — це болюча тема, якої намагається не торкатися українська влада. А, між тим, виростає ціле покоління, яке з ненавистю згадуватиме нинішні роки, коли злидні й біда розлучили їх з матусями й фактично позбавили дитинства.
Самотнім дітям немилі долари, євро, пакунки з-за кордону з одягом, взуттям, комп’ютером, дорогими забавками... Вони хочуть іншого — родинного затишку та добра, щасливих маму й тата, з якими так весело поїхати кудись, побувати в гостях у бабусі й дідуся…
«Дітей мільйонів українських заробітчан, для яких за роки незалежної України вигадали спеціальний термін «соціальні сироти, за приблизними підрахунками, налічується в Україні три з половиною мільйона. — пише автор статті. — Вдумайтеся в цю цифру! Три з половиною мільйона маленьких людських душ, які плачуть, страждають і мучаться. Їхні матері й батьки полишили їх на бабусь, сусідів, знайомих і поїхали за кордон на заробітки. Що виграли вони і що втратили? Запитання риторичне й найкраще на нього відповідають листи полишених дітей.
Кілька років тому до мене звернулася одна заробітчанка. Вона хотіла почути слова розради й чомусь обрала мене, тримаючи в руках цілу пачку листів. У них каліграфічним почерком, без помилок писав своїй матусі послання 12-річний син цієї заробітчанки Василько. Прочитавши їх, я не міг вимовити ані слова. Сльози перехопили дихання й не давали говорити:
«Мамочко, дорога моя! Сьогодні я склав останній іспит й поспішаю повідомити тобі, що отримав «п’ятірку». Я згадую, як ти завжди раділа, коли я отримував «п’ятірки». Ти тоді вигукувала: «Ура!». А зараз ніхто навіть і не знає, що я отримав «п’ятірку». А так хочеться похвалитися! Так хочеться, щоб ти прокричала своє «Ура!». Мамо, може, не треба було їхати до Америки. Якось прожили б і тут. А так у мене тепер є все, але немає мами. А без тебе мені нічого не треба. Ані кросівок, що ти мені прислала, ані комп’ютера, які купила на твої гроші мені тітка Ніна. Я не хочу нічого цього, я хочу, щоб усе було так, як раніше. Коли були тато, мама і я...»…
«Я стояла біля великого білого автобуса. Бабуся плакала і все повчала мою маму, а тітка вмовляла її не їхати... Мене тримали за руки, а мама стояла у вікні і дивилася. Дивилася на мене. А сльози струмками бігли по її обличчю. Мотор загарчав, мов лютий пес. Автобус ... полетів білим лебедем — і враз перетворився на чорного крука: він повіз від мене маму...».
Це рядки з листа Іринки Цибах з Рівного. Вони увійшли до цілої епістоліярної антології під назвою «Діти емігрантів про себе», яку видано у рамках міжнародного проекту «Міграція сьогодні», здійснюваного Міжнародним інститутом освіти та культури та благодійним фондом «Відкрий Україну»…
«Ви уявляєте собі нещастя розлуки з мамою. Ой мамо, пташко моя нещасна, коб почув нас той, хто розлучив нас так жорстоко! Голосок твій, мамо, я чула в трубці довгих-предовгих вісім років. Я його обіймала, той голосок, цілувала-обціловувала й спати з ним лягала. А коли прокидалася вранці, він озивався до мене голосом світанкової пташки. Мамо моя, чи ж тобі так важко було?».
Це з листа Катерини Лазарук з Хмельниччини…
«...Мамо, я не знаю, чи заслужила ти право називатися таким йменням, але для мене ти завжди залишишся мамою, бо ти мене народила. Але тільки народила. А виростав я сам. Й ніхто, ані вічно п’яний батько, ані тітка, якій ти довірила моє виховання, не знають, скільки сліз виплакав я ночами в подушку.
Скажи, мамо, за що ти так мене покарала? Невже ти думаєш, що оті пачки й долари, які ти надсилала мені з Америки, заміняли мені тебе, мою матір?! Невже ти гадаєш, що Україна — це «чорна діра» в центрі Європи, в якій люди живуть тільки думами про харчі та їжу?! Ти засліплена Америкою, ти хвора нею й не зможеш вже повернутися ніколи. Це як наркотик — підсів на «голку», вже ніколи з неї не злізеш. Я думав, що ти хоч би на моє весілля приїдеш. Усі так тебе чекали. Але ти й цього дня мене зрадила, проміняла на свою Америку. Бог тобі суддя, мамо! Ти пишеш, що хочеш надіслати, як запізнілий весільний подарунок, контейнером для мене авто з Америки, не роби цього. Я нічого від тебе не хочу! Раніше, маленьким хлопчиком, я засинав увечері і прокидався вранці з мрією, що настане день і ти повернешся. Але ти не повернулася. А в мене вже росте свій син. І в душі все так перегоріло, що якби ти й повернулася тепер, мені було б байдуже...»…
Гадаю, далі цитувати гіркі рядки болю й розпуки наших дітей немає потреби, бо й так на душі важко.
«Не скупі й мертві статистичні дані треба класти на столи нашим владоможцям, — продовжує Валентин Лабунський, — а ось ці листи. Нехай прочитають, і якщо мають совість та душу, замисляться: яку державу вибудовують, що роблять з народом, ким увійдуть в історію? Можливо, після прочитання цих листів припинять вони бійку за владу, за впливи й за грошові потоки. Й згадають своїх матерів, своє дитинство. Чи щасливим воно було б, якби їхні матусі кинули їх й поїхали світ за очі на заробітки, не бачучи, як виростають їхні діти, як ідуть до першого класу, як закінчують школу, як мужніють, як виходять заміж, одружуються й народжують вже своїх діточок…».
Цілком підтримую автора публікації в цьому. Державні мужі мають замислитися, прислухатися до розпачливого крику душі авторів листів, батьки і матері яких не з власної волі змушені були залишати своїх дітей і вирушати на чужину у пошуках шматка хліба, смак якого досить часто виявляється гірким…
Микола СЕРГІЙЧУК
Київ—Нью-Йорк—Київ