Одними із найстрашніших проявів нелюбові до української нації і України загалом стали голодомори штучно створенні на наших землях. В ті часи цей жахливий факт свідомо замовчувався. Причиною, за словами радянського керівництва, була посуха та неврожайний рік. Але й досі в українських селах можна зустріти тих, хто став живим свідком винищення українського народу, і передовсім – селянства, яке постраждало найбільше від смертельної політики можновладців. Ніхто не вберігся… Страшне горе прийшло в домівку кожного… Чорним вороном налетіло на українські села горе…
Очевидці згадують, що навесні 1931 року в Білилівці почали виділяти землю індивідуальним господарствам, щоправда наділяли такі земельні ділянки у найгірших місцях – на болотах, в проваллях, там де заросли кущі тощо, а людей обкладали такими податками, що ті змушені були спродати все майно, щоб не потрапити за несвоєчасну сплату до Сибіру.
Новий 1932 рік село зустріло без хліба. «Індуси» (так презирливо називали одноосібників) вивезли все, що вродило, а у колгоспників урожай забрали на хлібопоставку. Люди не отримали на зароблений трудодень ні грошей, ні зерна. Основним засобом до життя стала присадибна ділянка. Однак без хліба та крупів, картоплі з городу вистачило лише на пів зими. Весь 1932 рік село жило напівголодне, але люди хоч і були виснажені проте не вмирали. Доїдали хто що мав.
Восени 1932 року в Білилівці з’явилося багато різних «уповноважених» комісій по «викачці хліба», які разом із сільськими «активістами» шукали заховане зерно в оселях білилівчан. У руках таких «шукачів» були загостренні металеві щупи (так вони їх називали) від яких не утаїлося ніщо. Шукали скрізь, і на горищах, і в хаті, і в хлівах та коморах. До чого тільки не вдавалися люди, щоб приховати хоч частину зерна – закопували в спеці-альних торбинках на городах, заховували в полові на горищах, підв’язували до горщиків, які сушилися на тину, ховали в піч тощо. Та члени комісій знаходили хліб скрізь, де б його не сховали селяни. Один із так званих сільських «активістів» (як переповідають старожили) у розмові із знайомим розповідав, як він під час одного із таких рейдів викрив своїх же односельчан, які торбинку із чотирма кілограмами ячменю, попередньо замотавши її в солому, сховали в щілину в стрісі.
Масова смертність дітей розпочалася в тих сім’ях в яких не було корови. Однак уже в березні-квітні 1933 року в Білилівці розпочався повальний голод. Ті селяни, які мали хустки, кожухи, подушки їхали в «город хлєбний» (саме так тоді називали Москву), щоб виміняти бодай дві-три склянки пшона чи пшенички. Згодом селяни, які вижили згадували, що москвичі із зневагою ставилися до українців: лаяли їх, штовхали, кричали, що «хохлы, лодари, приехали наш хлєб єсть».
Ситуація в селі погіршувалася з кожним днем. Материнські серця обливалися кров’ю коли опухлі діти просили їсти. Ніхто не рахував скільки тоді загинуло, однак свого піку голод в Білилівці досяг в травні 1933 року – тоді вимирали цілі родини, опустіло більше ста дворів. Вижити змогли лише ті селяни, які мали сяку-таку корівчину (молоко кожного ранку продавали на базарі або вимінювали на горстку пшона), чи працювали у колгоспі де давали по 400 гр. хліба. Щоправда і не хліб то був зовсім, а суміш полови, тирси і зернових відходів. Однак, як згадують очевидці, смачнішого від того хліба не було нічого.
Тоді ж почастішали й випадки канібалізму. Психіка людей була настільки виснажена та зруйнована, що траплялися випадки, коли діти просто безслідно зникали. Задля спасіння від голодної смерті люди наважувалися їсти навіть мертві тіла своїх дітей.
Досить довгий час влада замовчувала факт голодомору в Україні. Радянські урядовці лише зазначали, що 1933 рік був не урожайний. Проте люди, які пережили ці страшні роки, і змогли вижити пам’ятають все, і точно знають ціну кожній вирощеній зернині.
Ліна ВОРОПАЙ