Чорнобиль. Його чорний біль і досі лишається у пам’яті тих, кому випало у лавах ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській атомній працювати над усуненням спричиненого катастрофою лиха. Минуло двадцять три роки, а у сни свідків тих подій і досі приходять опалені радіацією «мирного атома» свічі сосен, збентежені обличчя мешканців тих сіл і міст, які стали зоною лиха, і невсипуща тривога у їхніх очах – тривога за здоров’я своїх дітей, за майбутнє, за свою землю… Стати свідком перетворення міст і сіл Чорнобильської зони на примари, відчути біль і страх перед майбутнім людей, які їх населяли, випало і нашому земляку Миколі Федоровичу Франчуку.
Водій автомобіля швидкої допомоги
М.Ф.Франчук потрапив у зону лиха третього травня 1986 року за направленням Ружинської центральної лікарні. Йому випало бути у числі перших ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції разом з лікарем Леонідом Васильовичем Кокою та фельдшером швидкої допомоги Сергієм Олександровичем Молявчиком. Ружинці жили і працювали на базі у смт Поліське — нині мертве селище міського типу над річкою Уж — притока Прип’яті. «Містечко дуже схоже на наш Ружин, — приблизно такого ж розміру, і населення так само прив’язане до своїх рідних місць. Звісно, краєвид зовсім не схожий на моє рідне Вільнопілля, де я народився і виріс, — Полісся є Полісся. Але люди дуже добрі і найбільше мені запам’яталося, як вони не хотіли залишати свої рідні місця, обжиті будинки і вирушати у невідомість», — пригадує перші дні перебування у Поліському Микола Федорович.
Автомобілем швидкої допомоги Микола Федорович допомагав вивозити із зони ураження населення. Працювати у протигазі та спеціальному свинцевому костюмі було дуже важко. Щоденно доводилось двічі везти хворих до Києва, дуже багато роботи випало нашим медикам: Л.В.Кока та С.О.Молявчик здійснювали прийом громадян та обстежували хворих, людей приходило стільки, що черга не зменшувалася до пізньої ночі: всі хвилювалися за здоров’я своє та своїх дітей.
Найбільше врізалося у пам’ять Миколи Федоровича неймовірне прагнення місцевих залишитися у власних житлах, адже під час евакуації вивозили мешканців не лише Поліського, а й усіх прилеглих сіл. Одна бабуся заховалася на горищі, а коли сільський голова недорахувався своїх людей, її довго шукали, знайшли, перевезли у безпечне місце, та бабця все рівно втекла – повернулася до рідного дому…
Ліквідатори вимірювали рівень радіації у воді з місцевих криниць, проводили виміри на одязі, речах повсякденного ужитку – радіаційне забруднення було надзвичайно високе. «Якось заходимо до оселі однієї родини, а вони вечеряють овочами з власного городу. Водою з тієї криниці, де нещодавно ми вимірювали рівень радіації і він був високий, помили все. Кажуть: а що робити, їсти ж щось треба. Ці спогади викликають такий жаль до тих людей, що він і нині не вщухає», — згадує М.Ф.Франчук.
Працювати нашим землякам у Чорнобильській зоні довелося протягом 12 діб, хоча заміна мала прибути через шість днів. «Ми працювали з восьмої ранку до дванадцятої ночі, а останні три доби взагалі цілодобово», - так без сну та відпочинку надавали ружинці допомогу місцевому населенню. Вони не могли не співчувати простим людям, адже вдома на кожного з них чекали рідні, хвилювалися, аби повернулися живими та здоровими. Молитви та любов дружини Надії Петрівни допомогли Миколі Федоровичу справитися з утомою та великим навантаженням, але з часом опромінення все ж дало про себе знати. Та сьогодні чоловік не хоче пригадувати свій біль – має ще сили працювати, то добре.
А повернення додому стало для родини подвійною радістю: дружина подарувала Миколі Федоровичу сина. Сьогодні старша донька Франчуків Євгенія працює помічником лікаря з комунальної гігієни Ружинської райСЕС, молодший Ярослав – автомеханік СТО у Білій Церкві. Двійко внуків – дідусева любов і розрада, туляться до дідуся і бабусі і щебечуть, наче солов’ята. Любо і весело малечі відпочивати з дідусем поблизу ставка, а взимку – покататись на ковзанах або лижах – радісні обличчя внуків то найбільше щастя для М.Ф.Франчука.
Повернення до родини, до повсякденного життя та до роботи, якій Микола Федорович присвятив двадцять вісім років, ніби дещо згладили гіркі спогади побаченого у Чорнобильській зоні, але пам’ять часом викликає у свідомості картини зруйнованого міста та опустілого, з болем і розпачем залишеного мешканцями селища Поліське…
Людмила БУДКО