З кожним роком кількість людей, які обороняли рідну землю в загонах партизанів, крок за кроком відстоюючи Батьківщину, перешкоджаючи закріпленню німецької армії на завойованих територіях СРСР та всіма засобами руйнуючи укріплення супротивників, залишається все менше. Все менше їх залишається і в нашому районі. Так в минулому році з життя пішла Марія Рафалівна Висотюк, яка ще юною дівчиною не побоялася боротися не лише за своє майбутнє, а й за майбутнє своїх дітей та внуків. Сьогодні у Ружинському районі залишилося лише шестеро ветеранів партизанського руху, це – Іван Остапович Шуляк із Рогачів, Галина Володимирівна Волинець із Мовчанівки, Володимир Петрович Ліщук, Микола Михайлович Почерняй, Галина Яківна Сарана та Ганна Антонівна Зубович із Ружина. Зі словами подяки, щирими привітаннями, вітальними листівками та невеликими грошовими допомогами кожного з них у День партизанської слави відвідали голова районної ради ветеранів В.П.Шуляк, директор територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та одиноких непрацездатних громадян В.В.Туранський та начальник управління праці та соціального захисту населення райдержадміністрації О.П.Розумович. 
У кожного з ветеранів свої спогади та історії, однак спільною для всіх є безмежна любов до України та українців.
– Згадую той день, наче суцільне жа-хіття. Тоді німці, які окупували наше село, «розійшлися» не на жарт: палили хати, розстрілювали людей. Як не дивно, але мене попередив німецький солдат. Він прийшов до сусідки і попросив, щоб та позвала мене. Я вибігла з хати, залишивши там батька та молодшого брата. Коли солдат розповів, що фашисти хочуть спалити нашу та сусідські хати, я хотіла попередити рідних, та спізнилася… А втікаючи, бачила, як на вірну смерть вели німці тата та брата. Проте вбити вони їх не встигли – «відбій» дав комендант. Мабуть, саме після цього випадку я вирішила, що боротимуся, як зможу. Співпрацювати з партизанами почала, завдяки нашому вчителю, який і привів мене в загін. Допомагала, чим могла: і листи передавала, і їсти носила, – розповідає Галина Володимирівна Волинець.
– Коли прийшов до загону партизанів мені було лише 16 років. Після поранення в одному із боїв потрапив до шпиталю. Пам’ятаю, як одного ранку із криками «русіш партізан» до палати увірвалися німці. Чесно кажучи, злякався я тоді не на жарт. Та ще страшніше стало коли, один із радянських офіцерів, який також лікувався після поранення, плюнув у обличчя німцю, після чого той почав розстрілювати всіх «без суда і слідства». Врятувався тоді лише я, та й то завдяки лікарю, який заступився та пояснив ворогові, що я звичайна дитина і потрапив до лікарні випадково. Після того, ще не один раз доводилося тікати від фашистів та лікуватися після поранень, та, мабуть, на життя мені було, – згадує Володимир Петрович Ліщук.
– Чомусь коли запитують про війну одразу згадую бій під Паволоччю. Як врятувався від смерті й досі загадка. Коли німці прорвали оборону, я побіг попередити своїх товаришів. По іншій стороні дороги, біг наш зв’язковий. Тут невідомо звідки почали стріляти, то лише потім я побачив, що на зустріч нам їхали ворожі танки… Зв’язковий одразу загинув, а я встиг сховатися у посадці неподалік. Незважаючи на те, що ще довго німці стріляли по кущах, де я сховався, я зміг врятуватися, – ділиться з редакцією Микола Михайлович Почерняй. 
Під час війни партизанський рух став своєрідним «третім фронтом» від якого залежали й успіхи діючої армії. Сувора правда війни ще довго ятритиме зранені партизанські душі, та подвиг цих мужніх людей ніколи не зітреться з історії та народної пам’яті. 
Аліна ЗІНЬКОВА